— У мене дочки немає, —одповіла жінка.

— Хіба ви мене не пізнаєте? Я ж Остюк — товариш вашого Шахая.

— Я вас уперше бачу, а Шахай — це людина, яку кляне Ничипір.

— Ви не пригадуєте, як ми весілля справляли? Як ми в рейд ходили?

— Цього зо мною не було, — одповіла жінка й зблідла.

— Ви, звичайно, змінилися за ці роки, — вирішив Остюк, — але я вас одразу впізнав. Не може бути на світі такої подібності!

— Не знаю, —сказала жінка, як загіпнотизована. Вона не піднімала на Остюка очей.

Зовсім розгублений прийшов він до землянки, де жив Марченко. Побратим саме вийшов. Маленька лампа світила на столі.

— Ничипоре Олександровичу, — ніби жартома вимовив Остюк, — чи знаєш ти сам, яка ти фатальна людина? Кожен твій крок угрузає на аршин у землю.

Марченко винувато осміхнувся і витяг з-під подушки шкіряний капшук.

— Золото, — озвався він, — дві порції золота. І подав капшук Остюкові. Цьому згадалася одразу розтерзана людина й вовчий слід. Згадався колишній Марченко, що здобув зброї, скликав армію й передав її товаришам. Тепер він так само, як армію, віддає золото. Увійшовши до землянки, побратим зняв і протер окуляри.

— Золото, — подав йому Остюк, — що на нього можна зробити?

— Це не мільйон і не десять тисяч, — одпбвів побратим, подумавши, — можна скласти на весну партію і намити сто тисяч. Ви не забули туди дороги? — запитав він Марченка, одразу зрозумівши, звідки золото.

— Знайду, тільки б із ногою моєю нічого не трапилося — пече як вогнем.

— Рана легка, та крові витекло чимало. Набереться крові до весни.

Остюк поклав капшука на стіл і став ходити з кутка у куток. Марченко слідкував за ним очима. «Це другий Остюк, — подумав Марченко, — скільки зморщок поклало на нього життя!»

— Ничипоре, — вимовив Остюк, — чи хочеш ти знову стояти разом з нами? Тяжко тобі йти самому по землі! Сім років віддали ми війні, сім найкращих юнацьких років. Ми стали зрештою все бачити в чудному освітленні. Ми спустошені, Марченко, до краю спустошені для того, щоб жити поодинці. Життя людське для нас тільки велике поле атаки, де падають поруч і попереду, де знищити людину — звичайна фізіологічна потреба, як напитися горілки.

Де для нас добро і де зло? Зеленими юнаками ми вже знали, що все скороминуще, все розсиплеться на порох, коли торкнути його пальцем. Те, чого людина в звичайних обставинах доходить лише на кінець життя, той біль розчарування і марність життя — ми взнали юнаками, і тепер на порозі справжнього, увійшовши в мужність, увесь час почуваємо на собі жах юності, свідомість непотрібності існування. Треба нам зібратися всім докупи, щоб розсудити гуртом, як ізнайти спокій.

До землянки увійшла Наталка і сіла в темний куток біля залізної пічки.

— Може, смерть собі заподіяти, — провадив Остюк далі, і Наталка від несподіванки здригнулася, —щоб одразу з усім покінчити? Може, до пустелі податися, де серед пісків і спеки відчути гордість справжньої людини, знайти крихітки віри в собі, бо розум наш розтоптала чоботом війна?

— Шукати спокій соромно мужчині, — зауважив побратим, — краще тоді шукати смерті, хоч і це є не менша ганьба. Ви мусите знайти мету.

— Мету? — перепитав Остюк. — Невже ми не мали мети, коли билися за неї?

— У царя ви воювали з примусу, а потім — за прекрасне майбутнє, що його й не викладеш у словах. Тепер воно прийшло, те майбутнє, треба десятки років зміцняти його працею, упертістю й терпінням. Це не ваша професія, — закінчив побратим, — бо ви звикли до перемог раптових та безперечних. Хіба ви можете себе згинати, коли вас загартовано на сталь? Ви ламаєтесь надвоє!

Марченко подивився на Остюка і на чудну людину в окулярах. «Хто він такий?» — питали його очі.

— Це мій побратим, — Остюк помітив запитання, — я знайшов у ньому життя, коли іншим здалося, що він мертвий. Я врятував його, за що він уже встиг мені віддячити не раз! Звуть його Михайлом, як і мене.

— Чому ж нам треба повертатись додому?

— Тому, Ничипоре, —одповів Остюк, —що є у нас ще Галат, є Шахай, якого не перемогла армія ворогів, з яким ми завше перемагали. Ми сядемо всі до столу і вип'ємо четверть доброго вина. І згадаємо ту силу прекрасних та відважних бійців, що ми їх поклали на фронтах. Успенівка й Павлівка, Покрутівські яри, ріка Синява пригадаються нам. Брати Виривайли — Іван, Петро, Семен і Панько воскреснуть між нами, в наших розмовах. Ми поділимося радістю й сумом, набутим досвідом мирного життя Може, ми й заплачемо з великої радості.

Наталка заворушилася у своєму кутку, знайшла щось і вийшла з землянки.

— Куди вона? — запитав Остюк похмуро.

— По дрова, певно. Тут лісок поруч.

— Де ж вона вночі їх знайде? — розгнівано сказав Остюк. Він побачив біля пічки купу дров. —Дрова є, а в неї у очах гіркі сльози, коли виходила. Нащо ти її пускаєш у те китайське кипіло?!

Марченко одвернувся від світла.

— Піди, — сказав побратим Остюкові, — вона не до китайця.

Остюк раптом глянув на двері, нетерпляче відчинив їх і вибіг. Хвилин через кілька він повернувся, несучи на руках Наталку. Наталка була без пам'яті. Остюк поклав її на ліжко і став робити штучне дихання.