Наш чо­вен прис­тав і при­ча­лив до бе­ре­га. Ми вий­шли на ви­со­ку го­ру до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Я гля­нув на Дніпро, на не­бо. Хто зма­лює те див­не ди­во, що бу­ло пе­ред моїми очи­ма! Це бу­ло не фан­тас­тич­не царст­во тінів та сутінків; це вже був справді яс­ний, блис­ку­чий бо­жий рай! За Дніпром не­бо яс­но-ясно па­ла­ло всіма кольора­ми ве­сел­ки, підпе­ре­за­не од­ни­зу тем­ною сму­гою лісів. Ввесь Дніпро, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком вго­ру й униз, був ніби по­мальова­ний ще ясніше й блис­кучіше, ніж не­бо. Зда­ва­лось, ніби тек­ла блис­ку­ча, як скло, ши­ро­ка річка, попід лісом чер­во­на, по­се­ре­дині оран­же­ва й жов­та, а на дру­го­му бе­резі зе­ле­но-си­ня. Во­да сто­яла ти­ха й про­зо­ра. А між по­фар­бо­ва­ним не­бом та во­дою ле­жав який­сь див­ний по­яс з лугів та з борів, де кольори бу­ли знов інші. Верхній пру­жок то­го по­яса - то бу­ли бо­ри. Пру­жок сидів на чер­во­но­му небі, ніби ліс був зап­лу­та­ний в біле па­ву­тин­ня й по­си­па­ний звер­ху снігом, сріблом та діаман­та­ми: то бу­ла ро­са. Далі впо­довж ко­ло йо­го слав­ся чор­ний, на­че ок­са­ми­то­вий, узький по­яс: то чорніли бо­ри; а ниж­че бу­ло вид­ко ду­же яс­но ши­ро­ку зе­ле­ну смуж­ку: то зе­леніли довгі ост­ро­ви між Ста­рим та Но­вим Дніпром та зе­лені по­логі лу­ки попід чор­ним лісом, вкриті ло­за­ми. На зе­ле­но­му по­лот­нищі по­де­ку­ди лисніли й бли­ща­ли пле­са, котрі по­зос­та­ва­лись після не­давнього повіддя, течії та са­мовілки на плис­ко­ва­тих острівцях.

Ті пле­са й течії на острівцях бу­ли по­фар­бо­вані ро­же­вим та оран­же­вим світом не­ба. І зда­ле­ки, з ви­со­кої го­ри зда­ва­лось, що той зе­ле­ний по­яс між не­бом та во­дою був по­цяцько­ва­ний яки­мись чуд­ни­ми взор­ця­ми: то круг­ли­ми, то дов­геньки­ми, то пок­ру­че­ни­ми смуж­ка­ми й пруж­ка­ми. Ті взорці на зе­ле­но­му по­лот­нищі зда­ва­лись до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми каміння­ми, що бу­ли встав­лені в той зе­ле­ний по­яс, кот­рим ра­нок ніби підпе­ре­зав ши­ро­кий, гар­ний нап­ро­ди­во обрій.

Я сто­яв і ждав схо­ду сон­ця. Не мож­на бу­ло од­вес­ти очей од то­го ди­ва! Яка да­леч! Яка ши­рочінь прос­то­ру і в небі, і на землі! Яка ве­лич­на кар­ти­на! Які дивні кольори! Скрізь надз­ви­чай­ний простір, скрізь роз­ли­та кра­са - і в небі, і на землі. Се­ред яс­но­го ро­же­во­го світу в од­но­му місці над бо­ра­ми ста­ла ніби про­зо­ра чер­во­ну­ва­та про­дух­ви­на в не­бо, гли­бо­ка й яс­на. Верх­ня сму­га над бо­ра­ми забіліла, як біліє сніг на ви­со­ких го­рах: то забіліла ро­са на лісах та на вер­ховітті борів. З-за тієї срібної сму­ги нес­подіва­но вис­ко­чи­ло три чер­воні й блис­кучі ніби шпильки. Далі за ліса­ми ніби зійшла здо­ро­ва зірка, вся об­ти­ка­на ог­ня­ни­ми чер­во­ни­ми гол­ка­ми та гач­ка­ми. Ті чер­воні гол­ки ніби ско­чи­ли в яс­не чер­во­не не­бо, роз­тяг­ли­ся вго­ру, мов дов­гий дріт або ніби ножі, роз­пе­чені в огні, що пов­ти­ка­лись у не­бо і в ліс. Во­ни все дов­ша­ли, роз­тя­га­лись, пішли вго­ру на­че дов­ги­ми зо­ло­ти­ми спи­са­ми. Сон­це швид­ко ви­ко­чу­ва­лось з-за лісу на не­бо, ніби ха­па­лось гля­нуть на ті ди­ва, що во­но са­мо роз­ки­да­ло по землі й по воді, а потім ви­ко­ти­лось все, блис­ку­че, па­ла­юче та ку­че­ря­ве, ніби об­ти­ка­не чер­во­ни­ми но­жа­ми, ог­ня­ни­ми шаб­ля­ми, здо­ро­ве, як ко­ле­со, див­не, пиш­не й ве­ли­ке! Я не­на­че по­ба­чив бо­жий рай уяв­ки і… при­га­дав собі не­са­мохіть той рай на­ших мрій про Ук­раїну, за який ми ма­ри­ли на­пе­ре­додні, зби­ра­ючись на цю гу­лян­ку над Дніпром.

Не до­ве­лось мені спа­ти то­го ран­ку. Пиш­на кар­ти­на тієї ночі й то­го ран­ку все сто­яла пе­ред моїми очи­ма й не да­ла й очі зап­лю­щить. Не для сну та дрімо­ти такі дивні ночі!