Відгуки
вернуться

Украинка Леся
Шрифт:

26.08.1900

«ЧИ ТІЛЬКИ Ж БЛИСКАВИЦЯМИ ЛІТАТИ…»

Чи тільки ж блискавицями літати словам отим, що з туги народились? Чому ж би їм не злинути угору, мов жайворонка спів, дзвіночком срібним? Чом не розсипатись над чорною ріллею, мов дзвінкий дощ, просвічений промінням? Чом не заграти колом танцюристим, мов ті листочки, що зриває буря, мов діамантові сніжинки в хуртовину? Чи тільки зірка тим ясніше сяє, чим темрява чорніша вколо неї? Чи тільки в казці вироста калина з убитої людини і чарує усіх людей сопілкою дивною? Чи тільки в казці лебідь умирає не з криком навісним, а з любим співом?..

26.08.1900

«ЯКБИ ОТІ ПРОМІННЯ ЗОЛОТІ…»

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу, – в ній все було б ясне – і струни, й гуки, і кожна пісня, що на інших струнах бринить, мов голос вітряної ночі, бриніла б на моїй злотистій арфі тим співом, що лунає тільки в снах дітей щасливих. Туга б відкотилась від гуків тих геть-геть удалину, мов білі тумани, пройняті сонцем, що здалека леліють, наче злото, не хмарою, а мрією здаються. І жалі всі, в гармонію з’єднавшись, озвались би, мов хори в емпіреях…

14.09.1900

«ХОТІЛА Б Я УПЛИСТИ ЗА ВОДОЮ…»

Хотіла б я уплисти за водою, немов Офелія, уквітчана, безумна. За мною вслід плили б мої пісні, хвилюючи, як та вода лагідна, все далі, далі… І вода помалу мене б у легкі хвилі загортала І колихала б, наче люба мрія, так тихо, тихо… Я ж, така безвладна, дала б себе нести і загортати, пливучи з тихим, ледве чутним співом, спускаючись в блакитну, ясну воду все глибше, глибше… Потім би на хвилі зостався тільки відгук невиразний моїх пісень, мов спогад, що зникає, забутої балади з давніх часів, – в ній щось було таке смутне, криваве, та як згадати? Пісня та лунала давно, давно… А потім зник би й відгук – і на воді ще б колихались тільки мої квітки, що не пішли зо мною на дно ріки. Плили б вони, аж поки в яку сагу спокійну не прибились до білих водяних лілей, – там стали б. Схилялися б над сонною водою беріз плакучих нерухомі віти, у тихий захист вітер би не віяв; спускався б тільки з неба на лілеї і на квітки, що я, безумна, рвала, спокій, спокій…

3.12.1900

«НІ! Я ПОКОРИТИ ЇЇ НЕ ЗДОЛАЮ…»

…Ні! я покорити її не здолаю, ту пісню безумну, що з туги повстала, ні маски не вмію накласти на неї, ні в ясну одежу убрати не можу, – б’є чорними крильми, мов хижая птиця, і ранить, як тільки я хочу приборкать її силоміць. Гей, шаленая пісне! і в кого вдалась ти така непокірна? Дивись, я сміюсь, коли серце ридає, і погляд, і голос мені покорились, я тиха, спокійна. А ти? – наче вітер! Нема тобі впину. Тобі все одно, що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, що темнії хмари в хаос помішаєш, що вбогу хатинку, останній притулок важкою лавиною скинеш в безодню, – тобі все одно! Той нехай собі плаче, хто іскру лишив на шляху необачний, хто човен непевній воді доручив, хто вийшов в дорогу темненької ночі, хто вбогу хатину, останній притулок, поставив високо над краєм безодні, – вдалась ти крилатою, мусиш летіть! Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю, на щастя чи на горе тая воля, та я ще не скувала їй кайданів; не знаю я, де взять на них заліза і на якім вогні вони куються. Та певне вже – кувати не кувати, а прийде час-година – розпадуться. І стрепенеться визволена пісня, і вирветься з неволі, як ридання, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця. Не просіть потіхи ви всі, що смутні, від такої пісні. Нічого в ній лагідного нема. Вона від туги й розпачу зродилась, за скритий жаль вона помститись хоче вогнем, отрутою, мечем двусічним туги. Коли вам страшно – геть ідіть з дороги! Хай пролетить ся пісня одиноко, як вихор через море льодове. Не треба їй ні сліз, ні спочування, їй треба тільки волі і простору. Так божевільний волю здобуває, щоб гнатися на безвість до загину… Летить безумна пісня – стережіться! Бо жаль ваги не має, так, як смерть!

1.02.1901

«ЯКБИ ВСЯ КРОВ МОЯ УПЛИНУЛА ОТАК…»

Якби вся кров моя уплинула отак, як сі слова! Якби моє життя так зникло непримітно, як зникає вечірнє світло!.. Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? Хто наложив на мене обов’язок будити мертвих, тішити живих калейдоскопом радощів і горя? Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двусічний? Хто кликав брать святую орифламу пісень, і мрій, і непокірних дум? Хто наказав мені: не кидай зброї, не відступай, не падай, не томись? Чому ж я мушу слухати наказу? Чому втекти не смію з поля честі або на власний меч грудьми упасти? Що ж не дає мені промовить просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся!» Чому на спогад сих покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?..

Кімполунг, 6.06.1901

«О, ЯК ТО ТЯЖКО ТИМ ШЛЯХОМ ХОДИТИ…»

О, як то тяжко тим шляхом ходити, широким, битим, курявою вкритим, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни! Здалека вабить, мріє те верхів’я, що так палає золотим пожаром! Непереможно прагну я поставить там високо червону короговку, де й сам орел гнізда не сміє звить! Як порива мене палке бажання піти туди пісками, чагарями, послухати гірської пущі гомін, заглянути в таємную безодню, з потоками прудкими сперечатись, поміж льоди дістатись самоцвітні, будити в горах піснею луну! Проводарем хай служить короговка, нехай тримає на слизькій дорозі, аж поки на верхів’ї не замає, змагаючись проти гірського вітру. Коли ж мене на півдороги стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний, мов на білу постіль. Хай по мені не плачуть смутні дзвони, хай заспіває вільний, дзвінкий вітер, закрутиться метелиця весела, і зарояться сніжні зорі колом і з поцілунками холодними закриють мені палкі та необачні очі…

16.08.[1901]

«ЧОМ Я НЕ МОЖУ ЗЛИНУТИ УГОРУ…»

Чом я не можу злинути угору, туди, на те верхів’я золоте, де місяць просвітив біляву хмарку? Я ж бачила, як хмарка та вродилась: вона повстала з гучного потоку туманом білим, парою без барви і тихо поплила понад водою глибокими ярами далі вгору, поволі підвелась, немов насилу, і вгору подалась. Вона чіплялась за смерекові гребені зелені, за уступи обголеної кручі і за колиби там, на полонині, немов людина, що з тяжким зусиллям на гору добувається. І вийшла, і стала на верхів’ї, і всміхнулась до місяця, мов дівчина білява, і заясніла, легка та прозора, мов ясна мрія. Хто у ній пізнав оту важку, безбарвну, вогку хмару, що сунулась так тяжко по долині?.. Ой гори, гори, золоті верхів’я! Та нащо ж я до вас так пориваюсь? Та нащо ж я люблю вас так тужливо? Невже мені не суджено дістатись на ваші заповітні високості? Коли мені не дано крил міцних, щоб я могла орлицею підбитись геть високо понад найвищі гори, то прагну я собі потоків сліз, гарячих сліз, нестриманих, раптових, що рвуться з глибини самого серця джерелами живущої води. Нехай би з них душа моя повстала і з мукою тяжкою подалася на те верхів’я вічно світлянеє, що мріє здалека моїм очам так неприступно, як і тії гори, що я на їх лиш мрією літаю. І, може б, дух мій, наче тая хмарка, на високості раптом одмінився, просвічений нагірним, чистим світлом.

Буркут, 4.08.1901

ХВИЛИНИ

LIED OHNE KLANG

Якби мої думи німії та піснею стали без слова, тоді б вони більше сказали, ніж вся оця довга розмова. Якби мої думи німії на струни проречисті впали, зайшлись би плачем мої струни і сміхом дитячим заграли. Мов хвиля морська в ясну бурю і темна, й блискуча, й раптова, і сонцеві рідна, й безодні була б моя пісня без слова. Важкі побережнії скелі зрива переможнеє море; невже переможная пісня важкого жалю не поборе? Невже моя пісня не хвиля? Ой леле! Даремні питання… Німі мої думи, а руки дають лиш німії стискання…