Ще ве­селіше заспівав те­нор, іще бадьоріше. Не­мов до тан­цю. Во­дить смич­ком по нер­вах, лос­ко­че сер­це. Ожи­ло тіло. Роз­гой­да­не сер­це здійма нові хвилі, ви­сокі, сильні. Не­ма їм впи­ну. Тіло все ска­че, як на пру­жи­нах. Абібу­ла не мо­же спи­ни­тись, не має волі. Чу­жа якась си­ла вхо­пи­ла тіло, б'є, кру­тить, во­ло­чить. Тіло німіє, тіло зни­кає… Десь щез­ло. Дух підняв кри­ла, ле­тить й по­ри­ває…

–  Ай-хай… ай-хай!…

Швидше… ще швид­ше… Гей, швид­ше… До Бо­га… жи­во­го… єди­но­го Бо­га…

–  Хай-хай!…

Мов із пу­ги, ляс­кає-пле­ще співець у до­лоні, же­не, підга­няє, бадьорить, сміється. Ле­тить йо­го пісня, як ви­хор. Рос­те бо­жевілля. Пла­зу­ють круг ря­ден тіла бо­жевільних, як у пе­ре­ло­гах. Хо­до­ром хо­дять плечі і ру­ки, го­ло­ви ска­чуть, страшні об­лич­чя зас­тиг­ли, як у мерців. Клан­ца­ють зу­би. Крик пе­ре­хо­дить у ле­мент.

Тремтить те­ке, хви­лює світло, ска­чуть по стінах на­ля­кані тіні, й хмар­ка білої па­ри ви­сить над ко­лом. Ось-ось па­де блис­ка­ви­ця, ось-ось уда­рить грім, роз­ко­ле сте­лю, і Бо­жа си­ла ввійде в сла­бо­го.

Вона вже тут: хви­лює ряд­на, здіймає вго­ру, не­мов ту­ма­ни, й безв­лад­ний каліка стає на но­ги. Встав, твер­до сту­пає, ви­хо­дить із ко­ла.

Всі кам'яніють. Ста­ло­ся чу­до. Блис­кучі очі, по­виті млою, зас­тиг­ли, як скло.

Врешті хит­ну­лись… Як п'яні…

–  Живий!
– гур­ко­че грім із гру­дей.

–  Хай-хай!…

Радість ве­ли­ка. Щас­тя. Ру­ки шу­ка­ють обіймів. Ха­па­ють за плечі, за шию. Крик рветься з гру­дей. Не крик, а бу­ря:

–  Алла!… Хай-хай!…

Гарчать. Ре­вуть. Скре­го­чуть. Ри­га­ють. Труться ло­ба­ми. Гав­ка­ють го­лос­но, час­то:

–  Гав… гав… гав… гав…

Як дикі звірі, як ста­до ша­калів.

Щезла свідомість. Пов­на нес­тя­ма. Ша­леність.

І знов, як над бурх­ли­вим мо­рем, прос­тяг шейх ру­ки i ки­нув глу­хо, по­тяг­ло:

–  Гей-х-х-х!…

Хвилі ущух­ли, і ста­ло ти­хо.

Абібула підняв до­лоні і по­тер чо­ло, об­лич­чя. Не­мов про­ки­нувсь. Обвів усіх зо­ром і скрізь по­ба­чив зди­во­вані очі.

Всі мов пи­та­ли:

–  Що бу­ло? Що ста­лось?

Потому зня­ли ру­ки до Бо­га і, втом­лені, тихі, роз­биті, зітха­ли:

–  А-мінь, а-амінь, а-амінь…

Жалібно, рев­но, як спла­кані діти.

Відправа скінчи­лась.

Було вже пізно. В да­ле­ких осе­лях співа­ли півні. Ти­ха, хо­лод­на ніч об­ня­ла зем­лю. Біліла стер­ня попід го­рою, і чорні круглі тюр­бе важ­ко вкри­ва­ли кістки свя­тих та ханів. В чор­но­му небі кліпа­ли зорі.

Знов ти­хо сту­пав Абібу­ла по свя­то­му Азізу. Ніс у серці радість, у го­лові мрії… За ним повз­ли по­волі, як тіні, гурт­ки дервішів.

Абібула навіть не стя­мивсь, як опи­нивсь біля до­му. Йо­го вивів із за­ду­ми чуд­ний який­сь згук. Не­мов хвіртка скрип­ну­ла чи клям­ка бряз­ну­ла. Хто б то міг бу­ти? Батько поїхав із до­му. І рівно­час­но по­ба­чив на ву­лиці тінь, що миг­ну­ла під му­ром і швид­ко щез­ла. Що ж то за знак?

Вдома, здається, всі спа­ли.

Посвята моїй любій матері

Смерклося. Ро­же­вий на за­ході край не­ба м’яким блис­ком ося­вав мо­роз­не повітря; ос­таннє світло по­мер­шо­го дня, про­дер­шись крізь шиб­ки до ха­ти, лед­ве-лед­ве зма­га­лось з сутіня­ми, бо в хаті вже та­ки доб­ре по­су­теніло.

Хима, си­дя­чи на ослінчи­ку, підкла­да­ла со­ло­му у груб­ку. Ве­се­ле по­лум’я жва­во стри­ба­ло по со­ломі, ося­ва­ло ста­ре, бо­роз­на­ми по­ора­не об­лич­чя Хи­ми­не, пли­га­ло по стіні зо­ло­тим зай­чи­ком. У хаті бу­ло ти­хо: лиш со­ло­ма тріща­ла в грубці та цвіркун цвірінькав під по­лом.

–  Старий!..

Тихо.

–  Хомо!
– го­лосніше обізва­лась Хи­ма.

–  Агов!

З-за груб­ки по­чу­лась ша­мот­ня.

–  Я оце сид­жу, - по­ча­ла Хи­ма, - та й ду­маю, що в нас бо­рош­но ми­ну­ло­ся… Тільки в нас хліба, що на по­лиці… - І я не про що ж ду­маю… та що ж ти вдієш, ко­ли не вро­ди­ло… До­ве­деться пу­ди­ти… Візьми в жи­да пуд та й пок­ла­ди кар­бо­ван­ця з со­роківкою… А де тії гроші?..

Хима ти­хенько зітхну­ла. І знов ста­ло ти­хо в хаті. Старі, хоч нарізно, та все про од­но ду­ма­ли: свій хліб ми­нув­ся, а ку­пи­ти ні за що…