В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

–  Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

–  Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці?
– пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

–  Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

–  Що ж там… спокійно?

–  Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

–  Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

–  А хто їх знає… лю­ди…

–  Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

–  В ру­ках? Ціпки бу­ли.

–  Ціпки?

–  Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

–  Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..

–  Варваро! Вар­ва­ро-о!
– по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­това­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го.
– Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?

Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.

Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.

–  Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…

–  От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.

–  Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…

У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.

Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.

Незабаром Вар­ва­ра внес­ла са­мо­вар. Всі сіли до сто­лу.

В хаті бу­ло тем­но і якось чуд­но. Жовті зай­чи­ки світла тремтіли на стінах і на бу­феті, вітер рвав вікон­ниці і сту­кав ни­ми. Діти - хлоп­чик і дівчин­ка, - зди­во­вані нез­ви­чай­ною обс­та­нов­кою, шеп­та­лись поміж се­бе, пан Ва­лер'ян розд­ра­то­ва­но та­ра­ба­нив по столі пальця­ми. Склян­ка чаю хо­ло­ла пе­ред ним, а він не­терп­ля­че за­ку­су­вав свою біля­ву ріденьку борідку та ди­вивсь ку­дись по­верх оку­лярів. Вже кілька днів помічав він якихсь не­пев­них лю­дей, що сте­жи­ли за ним, ку­ди б він не йшов. По но­чах біля вікон бов­ваніли якісь темні фігу­ри і тис­лись попід пар­ка­ни, ко­ли на них звер­та­ли ува­гу. А вчо­ра, про­хо­дя­чи по ву­лиці, ви­раз­но по­чув по­зад се­бе лай­ку, що на­пев­не відно­си­лась до нього. «Ора­тор, ора­тор»,- злісно шипів який­сь здо­ро­вен­ний чор­ний хлоп і блим­нув на нього очи­ма, ко­ли він озир­нув­ся. Пан Ва­лер'ян нічо­го не ска­зав про те жінці, щоб не тур­бу­ва­ти її. І враз про­май­ну­ло у нього пе­ред очи­ма ціле мо­ре голів… го­ло­ви, го­ло­ви й го­ло­ви… впрілі, загріті об­лич­чя і ти­сячі очей, що ди­ви­лись на нього з ту­ма­ну си­зо­го ви­па­ру. Він го­во­рив. Якась га­ря­ча хви­ля би­ла йо­му в ли­це, вліта­ла з відди­хом у гру­ди. Сло­ва виліта­ли з гру­дей, як хижі пта­хи, сміли­во й влуч­но. Про­мо­ва, здається, уда­лась йо­му. Йо­му вда­лось так прос­то й яск­ра­во зма­лю­ва­ти про­ти­лежність інте­ресів тих, хто дає ро­бо­ту, і тих, що му­сять її бра­ти, що навіть са­мо­му ся річ ста­ла яснішою. І ко­ли йо­му плес­ка­ли, він знав, що то б'є в до­лоні роз­буд­же­на свідомість… Так, але що бу­де сьогодні?.. Чи бу­де що справді сьогодні?

Чубинський гля­нув на жінку. Во­на сиділа ви­тяг­не­на і прис­лу­ха­лась. На блідо­му об­личчі зас­тиг ви­раз на­ля­ка­но­го пта­ха.

Ті за­чи­нені вікна справді дра­ту­ють. Що там за ни­ми, на ву­ли­цях, на тих невідо­мих річках, яки­ми пли­ве чу­жий тобі на­род, що кож­ної хвилі ла­ден розілля­тись мо­рем прист­расті та за­то­пи­ти бе­ре­ги?

Раптом щось грюк­ну­ло в вікон­ни­цю.

Пані На­та­ля аж підско­чи­ла на стільці.

На хви­ли­ну всі заніміли.

–  Ну, чо­го ти жа­хаєшся?
– роз­сер­див­ся пан Ва­лер'ян.
– Пев­но, діти, пус­ту­ючи, за­че­пи­ли вікон­ни­цю, як се час­то бу­ває, а ти за­раз не знать що по­ду­ма­ла…

З кухні вбігла Вар­ва­ра.

–  Що ста­ло­ся, Вар­ва­ро?
– на­ля­ка­лась пані На­та­ля.

–  Панич Гор­ба­чевський прий­шли… Во­ни че­рез двір зай­шли до кухні.

–  А-а!.. не­хай за­хо­дить, не­хай…- Сту­дент Гор­ба­чевський уже ви­хи­ляв­ся з-за спи­ни Вар­ва­ри.

–  Що там чу­ва­ти, роз­ка­зуй­те!..
– привітав­ся до нього гос­по­дар.

–  Здається, по­га­но. Цілу ніч, ка­жуть, у Ми­кит­ки був чор­но­со­тен­ний мітинг. [30] Пи­ли і ра­ди­лись, ко­го ма­ють би­ти. На­сам­пе­ред буцім пок­ла­ли зни­щи­ти «ра­торів» та «до­мок­ратів»…

–  Ах, бо­же…

–  Ви не ля­кай­тесь, пані… мо­же, нічо­го й не бу­де. На ву­ли­цях який­сь не­пев­ний рух. Бро­дять куп­ка­ми по три-чо­ти­ри… Об­лич­чя сер­диті, су­ворі, а очі хижі, лихі, так і світять вог­нем, як вгля­нуть інтеліген­та… Дай­те мені чаю…

Пані На­та­ля трем­тя­чи­ми ру­ка­ми нал­ля­ла склян­ку чаю і, розп­люс­ку­ючи по до­розі, по­да­ла сту­ден­тові.

–  Ну, що ж далі?
– пи­тав­ся пан Ва­лер'ян, зри­ва­ючись з місця та біга­ючи по хаті.

–  Спасибі. Прой­шов че­рез ба­зар. На­ро­ду ба­га­то. Там роз­да­ють горілку. Ідуть якісь таємні на­ра­ди, але про що го­во­рять - труд­но ска­за­ти. Чув тільки кілька фамілій: Ма­чинсько­го, Залкіна, ва­шу…

–  Ах, бо­же…

–  Ви не ля­кай­тесь. В неділю зви­чай­но більше на­ро­ду і п’ють горілку… Чи не мож­на поп­ро­ха­ти хліба? Спа­сибі. А все-та­ки ди­ву­юся, чо­му ви не виїха­ли на сей час з го­ро­да? Біжу оце до вас - ба­чу: вікон­ниці за­чи­нені, зна­чить, ніко­го не­ма, забіг тільки пос­пи­та­ти - ку­ди й чи на­дов­го, - аж ви тут си­ди­те собі… Ви ри­зи­куєте, ви ду­же ри­зи­куєте…

–  От ба­чиш. Чи ж я не ка­за­ла, чи ж я не бла­га­ла йо­го - поїдьмо ку­ди, за­берім діти…- ма­ло не пла­ка­ла пані На­та­ля, при­тис­ка­ючи ру­ки до гру­дей та див­ля­чись на гос­тя бла­га­ючим пог­ля­дом, як тоді на чо­ловіка.