Шрифт:
Василина. Ми в гімназії раз-у-раз вигадували які-небудь фіґлї - щоб посміятись. Особливо на уроках старенького Скруфе!.. Бідний, старенький, що тілько він терпів від нас, аж жаль тепер!
Явдоха. І отакі здоровулі, як ти, пустували?
Василина. А то ж!
Явдоха. Я б на місці того старенького приходила з трійчаткою, та як би одлупцювала одну-другу, то перестали б пустувать!
Василина. Ото, яка ти сувора! Не дай Бог, щоб такі були вчителі: дитячі жарти, щоб посміятись трохи, та й годі, а ти зараз лупцювати. (Розглядає рушник.)
Явдоха. Хіба ви діти? Такі дівулі, що заміж пора!
Василина. Заміж?! Ха, ха, ха! Ти думаєш, що там так, як на селі: всі тілько про заміж думають... А гарний який рушник! Тілько мені не подобається чорне з червоним. Як би замісць чорного синє, то й очей би не одвів.
Явдоха. Я люблю чорне з червоним.
Василина, роздивляється й без слів, одним голосом, тихенько виспівує популярний мотив із опери.
– Ні, чорне смуток наганя, а синє - веселить око! (Наспівує веселе з оперетки.)
Явдоха. Тут і чорне й червоне рядком, як смуток і радощі йдуть рядком у житті!
Василина, підспівує веселий мотив.
– Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!
Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?... А як би не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та веселощі любі чоловікові.
Василина. Може, може! І справді, як би цілий день раз-у-раз співати та танцювати, то, мабуть, би обридло! Їй-Богу, Явдохо, ти фільозоф!
Явдоха. Що то це за фільозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.
Василина. Та цур йому!... Я не вмію розказати. (Підспівує.)
Явдоха. Отакої! Училась вісім літ і не знаєш, що то за фільозоф! На віщо ж говорить, коли не знаєш?
Василина. Та це трудно розказати... це... це... Як би тобі сказати?... Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!...
Явдоха. А я думала, що це дурень! Терпіть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!... Карпо, як скаже іноді таке слово, - то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, міні учених слів!
Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує весело.)
Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?
Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтеліґентні брати...
Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори таких слів, бо я їх терпіть не можу.
Василина, сміючись, цілує Явдоху.
– Не буду, не буду!
Явдоха. Коли вчений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!... От міні подобається Іван, він ніколи таких слів не говоре.
Василина. Бо не зна!... Недоучка! Чотирі місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.
Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий. Мало говорить, а розумний.
Василина. Де там!... Лінивий, зовсім не вчився... От брати: Михайло, Петро - вчені, а як учені, то й розумні.
Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є вчених дурнів.
Василина. Не повірю, щоб учений був - дурень!... От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора й пекарня; а в нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не щодня, а тато не хотять нової ставити.
Явдоха. А на віщо даремно втрачатись?
Василина. Добре тобі казати: даремно, коли вам поставили нову хату! А в нас... от приїдуть брати, то ніде й спати покласти.
Ябдоха. Будуть тут спати. Це ж я для них прибіраю кімнату.
Василина. Ну, Петро хоч і скінчив науку, та ще, можна сказати, студент - де покладеш, там і спатиме; а Михайло скоро буде статський совітник, треба ж його приняти достойно!
Явдоха. Хіба вони, думаєш, тут довго будуть?
Василина. А з місяць.
Явдоха. Ніколи у світі! Грошей попросять, та й подадуться в город! Вони й перше, на канікулах тут послідні годи не жили, а то що б тепер... де вже там! Учених дітей не вдержиш біля невчених батьків. Їм тут нудно буде: день-два, та й повтікають!