Пізно ввечері вернувся Іван у своє село. Де-не-де в хатах було світло. І в їх хаті ще світилось. Тільки що Іван в'їхав у двір і почав розпрягать коняку, як з хати вибігла Оксана. Вона кинулась до Івана з плачем.

– Братику ріднесенький! Посиротив нас господь: татко вмерли!.. Що ми тепер будемо робить?

Іван випустив з рук віжки і взявся за голоблю рукою, ніби обперся, щоб не впасти, бо ця звістка неначе важким камінням пригнітила його. Хоч він бачив, що батько дуже старий і слабий, тільки заспокоював себе, що бог помилує... Як не важко йому було, одначе він не плакав. Мов розсердився чого, такий був похмурий...

Продали теличку й поховали батька. На похоронах розказували люди, що тепер Марині вернуть сина. Декотрі радили їй піти до начальства. І де-то вже Марина не була, кого вона тільки не питала?! Та скрізь сказали їй: не можна вернуть сина, бо єсть старший Дем'ян...

Як не важко поховать рідного чоловіка, як не плачуть, не горюють люди, а все ж таки нарешті вгамуються. Живий об живому думає. Треба хліба добувать, податі платить, то за роботою чоловік скоро забуває горе. Та як по правді сказать, то бог його знає, що б воно й було, якби люди не мали короткої пам'яті. Горя так багато скрізь, що й сказать не можна... Так якби не забували про сьогоднішнє горе взавтра, а найбільш через тиждень, так мало б таких людей знайшлося, котрі б цілий свій вік день у день не плакали.

Вгамувались і Мирошники...