Петько трохи помовчав.

– Таку заженуть!
– поважно одмовив він.- Наша мама була ніжна, так її й загнали.

– Яка - ніжна?
– здивувався Коля.

– Така... біла.

– Така, як гуска?

– Дурний!
– пояснив Петько.- Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,- добавив він, зітхнувши.

– Бо в дяді Михайла волів немає?

– Воли дядько купить,- кивнув головою Петько,- у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить.

– А що, а...- хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк.

В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки:

Ай нуй-нуй-нуй, коточок...

Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих.

Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони.

Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком.

– Цить, Петько!
– потайки шепоче йому.- Бо отам ходить злодій. Кричить - чуйте, кури, чуйте, гуси...

– Мовчи,- спинив його Петько,- ось скоро паску привезуть.- Далі укрив дитину й пересунувся до вікна.

– Йди, Колю, будемо виглядати!

Коля подибав до його.

Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять.

– Он бач, Колю,- показував Петько на купку зірок у небі,- ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув.

– Де, де?
– приглядається Коля.

– А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш?

– Петько, то наша мама!
– зрадів Коля.

– Ні, то тільки зірки.

– Ні, то мама!
– завіряв Коля.

Петько замовк.

– Кажи, Петько, то мама?
– допитувався Коля й лагодився вже заплакати.

– Ну, годі, не плач, то мама,- погодився Петько.

Коля засміявся.

– То її бозя послав води брати до колодязя?..

– Еге,- кивнув головою Петько.

– Вона прийде через поле до нас?

– Не прийде, Колю.

– Ні, прийде!

– Вона нас не бачить.

– А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо!
– крикнув Коля, піднявши очі в небо.

– Не кричи, Колю!
– спинив його Петько.- Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,- Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: - Мамо, йдіть сюди!

– Мамо, йдіть сюди!
– ще тихше казав за ним Коля.

– Це ми, Петя й Коля...

– ...Петя й Коля,- оддавалося, як тихий шелест листу.

І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо - їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно...

– Ідіть-ідіть!
– голосніше кликали хлопці.- Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!..

– І б’є... Мамо!
– заплакав одразу Коля.

А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа.

Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку.

А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати.

Хлопці почули.

– Мамо!
– з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка.

В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний.

– Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли?
– спитав він дітей.

Хлопці держалися за його поли й мовчали.

– Мама... не йде,- промовив Коля й схлипнув.

Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми.

– Не йде? Ото горенько,- промовив він щиро.- Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,- і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю.