– А признавайся, молодице, де діти?

Катря, не змагаючись, дико заголосила.

Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмирущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами - під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху донизу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.

Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця - і немов осміхнулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні, немов з нудьги, затіяли свою довічну німу гру...

Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях, розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах - дві фігури.

Здається,- давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.

Сидить один на човні - притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на нього; другого, третього - й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки - ожили.

Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очі на другого.

– Ну, дякуйте богові, куме: живі!
– і перехрестився. І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічного сну.

співали дівчата, повертаючись із колядок.

І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.

Черідкою переходили дівчата вузенький став, що злучав два хутори.

На горі, мов те військо, що прогнало недавню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.

– Дивіться - це наші повертаються з хуторів!
– задзвенів цікавий дівочий голос.

– Хлопці!.. Що ми бачили-бачили!
– таємниче оддається другий, нетерплячий.

– А що ви там бачили?

Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.

– Заходимо мив балку,- розказують дівчата, перебиваючи одна одну.- Бачимо - світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті - ні духа. Та ми мерщій з хати.

Ідуть гуртом, гомонять.

– А от нам у Біликах була притичина,- хвалиться хлопець,- хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: «Ой грай, коли граєш...»

– І що ж воно таке?

– Так ніби панок, такий із себе...

– Стійте!
– спинив зразу один гурт.- Дивіться-дивіться - он-он-он пішла...

Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину: попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.

– Хлопці - гайда: впіймаєм!

– Нащо вам зачіпати її?
– спиняють боязкі дівчата.- Хай собі йде на очерета та на болота.

– А-га-га! А тю! А держи!
– засвистіли, затюкали хлопці.

Тінь звернула вбік і швиденько побралась у лози.

– Це, мабуть, горянська... там, кажуть, аж три їх живе.

Збились тісніше до гурту. Місяць уклонявся ріжками здаля зіркам, сам тихо одступав, спускаючись за бір.

Колядники увіходили в свій хутір тісним гуртком. Упівголоса велася цікава розмова. Забігали одно перед другим наперед, товпились коло того, хто розказував, і в цікавих блискучих очах ще одсвічували в усіх таємниці різдвяної ночі.

– Вставай, сину, вже швидко буде розвиднятись.

Підводжу голову з постелі: в хаті блимає, вікна затулені чорним сукном темряви, не можна вгадати, скільки минуло вже ночі й скільки ще буде,- ніщо про світ не нагадує.

– Вставай, сину, підемо.

Протираю од сну очі.

– Куди, мамо?

– О, а хіба ж ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай!
– підводить мене.

Так, я прохав, щоб мене збудили, я давно вже марив про це, коли ж тепер...