— Непогано, як на мене.

— Ось тільки вони проповідують, що, аби позбавитись гріха, треба грішити, стверджуючи, що людство знікчемніло від подвійної зради Адама з Ліліт [208] та Єви з Самаелем [209] (і не питайте мене, хто вони такі, бо парафіяльний священик з моєї церкви розповідав мені лише про Адама та Єву), й загалом, треба проробляти не зовсім зрозумілі речі, проте, здається, абат та панянка, про яку йдеться, а також чимало їхніх послідовників сходилися, як би це мовити, на дещо розпусні зустрічі, де ґвалтували одне одного. Поза тим, пліткували ще й про те, що абат завбачливо сховав плід їхніх з Адель незаконних утіх. Ви, звісно, скажете, що все це радше має цікавити поліцейську префектуру, а не нас, одначе до цієї купи давно вже ввійшли пані з поважних родин, які є дружинами високопосадовців, навіть жінка одного міністра, а падре Буллен вивуджував у цих набожних дам значні кошти. За таких обставин справа набула державної ваги, а тому ми мали взяти її в свої руки. ПАрі висунули звинувачення й присудили три роки за ґратами за шахрайство й порушення пристойності, звідки вони вийшли наприкінці 1864-го. Потому ми загубили слід Буллена, але, на нашу думку, він узявся за розум. Останнім часом, вочевидь, прощений Святим престолом після численних покаянь, абат осьдечки у Парижі знову взявся доводити своє переконання про спокуту чужих гріхів, примножуючи гріхи власні; а якщо всі почнуть дотримуватися такої думки, то справа перетне межі релігії й стане справою політичною, ви мене розумієте? З іншого боку, вже навіть церква занепокоїлась, і нещодавно паризький архієпископ відлучив Буллена від церковних служб і то, маю сказати, саме вчасно. У відповідь Буллен тільки й того, що сплутався ще з одним святенником, який зажив собі слави єретика, таким собі Вінтрасом. Ось у цій течці все, що вам варто про нього знати, чи принаймні все, що знаємо про нього ми. Тепер ваша черга за ним дивитися й повідомляти нам, що він замірився утнути.

— Я ж не жінка, яка шукає собі духівника, аби той її ґвалтував, як же я підійду до нього?

— Та звідки ж я знаю, може б, ви священиком вдяглися? Як мені відомо, ви можете перевдягтися ґарібальдійським генералом чи щось таке.

Ось що мені щойно спало на думку. Але до вас, абате, це не має жодного стосунку.

8 квітня

Капітане Симоніні, прочитавши ваші роздратовані примітки, я вирішив наслідувати ваш приклад й узятися за перо, навіть не витріщаючись собі у пупок, майже машинально, довірившись власному тілу, яке через мою руку саме вирішить пригадати те, про що забула моя душа. А той ваш лікар Фройд зовсім не був дурнем.

Буллен… Перед моїми очима наша з ним прогулянка біля парафіяльної церкви на околицях Парижа. Чи то було у Серве? Пригадую, як він казав мені:

— Покутувати гріхи, які вчиняють проти Господа нашого, значить, ще й брати їх на себе. Гріх може бути загадковим тягарем; тому, щоб звести нанівець тягар кривди, який покладає нечистий на людство, слід грішити якомога сильніше задля того, аби скинути її з плечей слабших наших братів, які неспроможні вигнати з себе лихі сили, що зробили нас своїми рабами. Ви коли-небудь бачили papier tue-mouches, яке нещодавно винайшли у Німеччині? Вони намащують стрічку патокою й вішають її над своїми тортами у вітрині. Приваблені патокою, мухи застрягають у цій в'язкій речовині, гинучи з голоду, або ж тонуть, коли стрічку, обліплену комахами, викидають у канал. Ось і ревний спокутувач гріхів має бути, як цей папірець, що знищує мух: приваблювати до себе всіляке безчестя, аби потім перетворитися на очисний тигель.

Бачу, як Буллен, стоячи перед вівтарем у якійсь церкві, збирається «очистити» затяту грішницю, вже одержиму, яка, звиваючись долі, сипала бридкими прокльонами й повторювала імена демонів: Абігор, Абракас, Адрамелех, Габорум, Мельхольм, Столас, Заебос…

Буллен вдягнений у священне вбрання фіолетового кольору й у червону тогу, він схиляється над жінкою, промовляючи щось схоже на замовляння, тільки (якщо я добре розчув) навпаки: «Crux sacra non sit mihi lux, sed draco sit mihi dux, veni Satana, veni!» [210] Потім, схилившись над спокутницею, тричі плює їй у рота, підіймає поділ, і, помочившись у чашу, яку використовують під час меси, дає нещасній випити з неї. Згодом (руками!) витягає з посудини речовину безперечно фекального походження й, оголивши груди одержимої нечистим, розмазує на них речовину.

Задихаючись, жінка качається долівкою й випускає стогони, які помалу затихають, аж поки вона не провалюється у майже гіпнотичний сон.

Зайшовши у ризницю, Буллен швиденько вимив руки. А потім тяжко зітхнув, так ніби щойно виконав суворий обов'язок: «Consummatum est» [211] .

Пригадую, я сказав йому, що мене прислала особа, яка бажає залишитися невідомою й яка хотіла б провести обряд, для якого знадобляться освячені облатки.

Буллен осміхнувся:

— Чорну месу? Але якщо на обряді присутній священик, саме він безпосередньо повинен їх освячувати, освячення буде справжнім, навіть якщо церква його відлучила.

Я зробив уточнення:

— Гадаю, особа, про яку йде мова, не захоче, аби месу проводив священик. Вам же відомо, що у певних ложах для того, щоб скріпити клятву, проколюють кинджалом облатку.

— Зрозуміло. Я чув, що є один тип, у якого неподалік пляс Мобер є крамничка, в якій той продає bric-`a-brac, але він і облатки продавав. Спробуйте зв'язатися з ним.

То це за таких обставин ми познайомились?

9 квітня 1897 року

Я порішив Далла Пікколу у вересні 1869-го. У жовтні я отримав цидулку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на прогулянку по набережній уздовж Сени.

Ось такі вони, жарти пам'яті. Може, я й не пригадую найістотніших подій, але чудово пам'ятаю відчуття, яке з'явилось у мене того вечора, коли біля Королівського мосту я зупинився, вражений раптовим спалахом світла. Я стояв біля будівельного майданчика, на якому зводили новий офіс «Journal Officiel de l'Empire Francais» [212] і який y нічну годину освітили електричним світлом, аби прискорити роботи. Посеред лісу балок та будівельних помостів усі промені палаючого джерела електричного світла були зосереджені на групі каменярів. Неможливо передати словами магію того зіркового пролиску, що сяяв у навколишній темряві.

Електрика… У ті роки дурні почувалися так, ніби їх оточує майбутнє. Відкрили Суецький канал, який поєднував Середземномор'я з Червоним морем, і тепер для того, щоб дістатися Азії, не потрібно було обпливати навколо Африки (нашкодивши багатьом достойним мореплавним експедиціям); урочисто дали початок Усесвітній виставці, й завдяки її винаходам стало очевидним, що те, що зробив барон Осман, аби понівечити Париж, було лише початком; американці добудовували залізницю, яка з'єднає схід та захід їхнього континенту, а зважаючи на те, що вони щойно дали волю неграм, ця чернь змішається з усіма націями, перетворюючи їх на болото напівкровок, гірше за євреїв. Під час війни між Північчю та Півднем Америки з'явилися підводні човни, на яких моряки вже не топилися, а задихалися під водою, добрі сигари, які існували за часів наших батьків, замінювали на нетривкі патрони, які згоряли в однісіньку мить, позбавляючи курця будь-якого задоволення, наші солдати вже давно харчувалися зіпсованим м'ясом, законсервованим у жерстяних бляшанках. Кажуть, у США вже придумали кабінку, яка герметично закривалася й могла за допомогою гідропоршнів піднімати людей на горішні поверхи багатоповерхівок: і вже повідомляли про те, як кілька поршнів зламалося у суботу ввечері й люди залишились замкнутими у тому ящику, без повітря, не кажучи вже про воду та їжу, аж поки у понеділок їх не знайшли там мертвими.