14 квітня 1897 року

Любий капітане Симоніні,

і знову ж таки, там, де ваші спогади плутаються, у мене вони жвавіші. Отже, гадаю, я спочатку йду на зустріч з паном Ебутерном, а потім з падре Берґамаскі. Назвавшись вашим ім'ям, іду по гроші, які маю (чи мав би) заплатити Лео Таксилеві. А потім, цього разу вже назвавшись нотаріусом Фурньє, поспішаю на пошуки Лео Таксиля.

Пане, запевняю вас, я не маю наміру прикриватися своєю сутаною, аби ви визнали Ісуса Христа, якого берете на кпини, й мені ні холодно ні жарко від того, що ви потрапите до пекла. Я прийшов до вас не задля того, щоб обіцяти вам вічне життя, я прийшов сказати вам, що ті кілька опублікованих творів, у яких розвінчуються злочини масонів, знайдуть розважливих читачів, але їхню кількість я без вагань назву мізерною. Ви, певно, не знаєте, який успіх може мати книжка, якщо її підтримують усі монастирські ченці, священики, архієпископи, й я не маю на увазі лише Францію, а врешті-решт, увесь світ. А щоб ви повірили, що я прийшов не навертати вас, а допомогти вам заробити грошей, я відразу розповім вам про мої скромні побажання. Вам досить лише підписати документ, який би гарантував мені (чи то пак милосердному товариству, яке я презентую) двадцять відсотків від ваших майбутніх авторських гонорарів, а я натомість познайомлю вас з людиною, яка розуміється на масонських таємницях краще за вас.

Гадаю, пане Симоніні, як ми згодом домовились, зазначені двадцять процентів від гонорарів Таксиля ми поділили між собою. Та я дарма запропонував йому ще дещо: «У мене для вас є ще сімдесят п'ять тисяч франків, і не цікавтеся, хто мені їх дав, бо, можливо, здогадаєтеся з мого вбрання. Ці сімдесят п'ять тисяч ваші (хоч ви ще не розпочали), якщо ви, давши слово, завтра привселюдно повідомите про своє навернення у католицьку віру. З цих сімдесяти п'яти тисяч, зважте, сімдесяти п'яти тисяч франків, ви не винні жодного процента, адже для людей, які мене до вас прислали, гроші — то диявольський послід. Ось порахуйте — тут сімдесят п'ять тисяч».

Ця сцена стоїть перед моїми очима, ніби я дивлюся на дагеротип.

Проте у мене склалося враження, що Таксиля вразила не стільки значна сума та обіцянки майбутніх гонорарів (навіть попри те, що щойно він побачив на столі стільки грошей, у нього засяяли очі), як можливість того, що він, затятий антиклерикал, зробивши різкий оберт на триста шістдесят градусів, перетвориться на ревного католика. Він уже носом чув, як здивується народ і скільки писатимуть про нього газети. Набагато краще за вигадане античне місто на дні швейцарського озера.

Він весело сміявся, уявляючи, якими будуть його майбутні твори аж до того, якими будуть ілюстрації.

— О, я вже бачу перед очима свій трактат про таємниці масонів, неймовірніший за будь-який роман. На обкладинці — крилатий Бафомет [254] з відрубаною головою на згадку про сатанинські обряди тамплієрів… Трясця тобі (даруйте, падре, за вислів), це ж буде новина дня! Тим паче, незважаючи на те, про що йшлося у моїх памфлетиках, стати католиком, віруючим і мати гарні стосунки з курією — це надзвичайно почесне діло, а надто для моєї родини та наших сусідів, які часто дивляться на мене так, ніби то я особисто розп'яв нашого Господа Ісуса Христа. Однак кого ви маєте на думці, коли кажете, що ця людина мені допоможе?

— Я познайомлю вас з оракулом — це створіння під гіпнозом розповідає про ритуали паладійців неймовірні речі.

Тим оракулом, певно, була Діана Воґан [255] . Здається, я завжди про неї знав геть усе. Пригадую, як якось уранці поїхав до Венсенна так, ніби я завжди знав, де знаходиться клініка лікаря дю Мор'єра. Клініка була невеличкою будівлею з маленьким, але пишним садом, де сидять, гріючись під променями сонця, байдуже, не зважаючи одне на одного, зовні цілком спокійні пацієнти.

Знайомлячись з дю Мор'єром, я сказав, що чув про нього від вас. Потім плутано послався на об'єднання милостивих дам, які опікувалися душевнохворою молоддю, й, здається, від цього у лікаря наче камінь з душі впав.

— Маю попередити вас, — мовив він, — що сьогодні Діана перебуває у фазі, яку ми називаємо нормальною. Капітан Симоніні, певно, розповів вам, що в цій своїй подобі Діана шаленіє, тобто вважає себе адептом таємничого масонського товариства. Аби не стривожити її, я представлю вас як побратима-масона… сподіваймося, вона нічого не матиме проти духовної особи.

Мене провели до просто вмебльованої кімнати, в якій стояли шафа та ліжко, а у кріслі, оббитому білим полотном, сиділа жінка з правильними рисами обличчя, м'яким волоссям з мідним відтінком, прибраним високо на маківці, погляд у неї був гордовитий. Побачивши нас, жінка враз насмішкувато зморщила рота й спитала:

— А що, лікарю, явилися кинути мене у материнські обійми церкви?

— Ні, Діано, попри своє вбрання, це брат, — відповів дю Мор'єр.

— Перед ким він преклоняється? — стрепенулася вона.

Відбити випад мені коштувало певних зусиль:

— Мені не дозволено говорити, — прошепотів я обережно, — можливо, ви знаєте, чому…

Відповідь була саме такою, на яку очікували.

— Розумію, — відповіла Діана, — ви від Великого майстра Чарльстона. Я рада, що ви зможете передати моє бачення фактів. Зібрання відбувалося на рю де ля Круа Ніве, у місцерозташуванні ложі «Les Couers Unis Indivisibles», яку ви, певно, знаєте. Мене мали посвятити у Майстрині храмовників, і я прийшла, сповнена покори прийняти єдиного милостивого бога — Сатану й пройнятися ненавистю до лихого бога — отця католицького, Адоная [256] . Я, сповнена жагучого бажання, це ви мені повірте, підійшла до вівтаря Бафомета, де на мене вже чекала Софія Сафо, яка почала розпитувати мене про паладійські догми, тож я покірно, як завжди, відповідала: «Який обов'язок має Майстриня храмовників?» — «Ненавидіти Ісуса, проклинати Адоная та шанувати Люцифера». Хіба ж не цього хотів Великий майстер? — і, питаючи, вона схопила мене за руки.