І ця душа не я.

Ця одна душа — це ти і я, лісовику.

Іван поглянув на мавку з почуванням пошани й боготворіння.

Зауважив, що вона, мов сонно зачарована, вдивлялася у ліс, який шумів уже лиш кільканадцять кроків перед ними.

Боявся словом перебити її захоплення і мовчки йшов з її рукою у своїй руці.

Нараз собака Дора, що все бігла перед мавкою й Іваном, скочила назад і бистро завернула до мавки, ротом торкнулася її руки, бажаючи від неї пестощів.

Мавка стрепенулась і погладила собаку по чолі. Дора взяла теж таку саму данину ніжності і від Івана, миттю скочила вперед і, станувши на скраю ліса, почала наслухувати.

— Буде буря,— обізвався Іван.

— Ах, Іване, я так люблю бурю!

Тепер обоє вже ввійшли у ліс, котрий вітав їх чимраз голоснішим шумом.

— Мавочко,— сказав Іван,— я бачу, що буде не дощ, а злива.

— Сховаємось у твоїй хатині, Іване.

Обоє прискорили кроку й незабаром посеред глухого рокотіння перших громів увійшли в Іванову хатинку в лісі.

Мавка розглядалася цікаво по хатині, мовби перший раз зайшла до неї.

— Знаєш, мій лісовику, цей острівець і ця хатинка так мені сподобалися! Ми будемо сюди тікати кожен раз, коли нам стане тісно там, поміж людьми. Добре?

Іван усміхнувся.

В тій хвилині недалеко в лісі вдарив грім.

Мавка пригорнулася до Івана і сказала:

— Мій лісовику, невже не можна би сказати, що буря — це вияв кохання у природі?

Іван горнув мавку до себе й гладив золоте проміння її кучерів.

— Чуєш, як ліс шумить?..

— Мені здається, що цей шум, це любовний шепіт — мова всіх дерев у лісі...

— Іване, я така щаслива! Ах, скажи мені, лісовику: що таке щастя?

Іван узяв мавку на коліна, обома руками пригорнув її до себе, і, тонучи очима в синяві її очей, шептав до неї:

— Що значить щасливим бути?

Чудо вдіяти чудес:

Небо до землі пригнути,

Землю зняти до небес.

XVII

Коли Іван і мавка вийшли з хатини, ліс вітав їх ледве чутним шумом.

І було у цім шумі-мові лісу, ніби супокійне дихання і тихі радощі природи після судорожних розкошів стихійної хуртовини — кохання.

Здовж потока обійшов Іван з мавкою весь острівець і в тому місці, де русло було найвужче, але бистре та кипуче, поклав кладку понад бистрину.

Прохав мавку, щоби почекала на цім боці, й перейшов сам на той бік, а за ним поскочила собака Дора.

Іван поправив кладку й перейшов по ній назад до мавки. Взяв її на руки й переніс так понад воду.

Знов засунув кладку в очерет, аби ніхто не міг дістатися до їх хатини, що її у гущі острівця не було видно з берегів потока.

Не могли йти далі, бо здавалось їм обоїм, що дух лісу на прощання промовляти став до них.

І вони, притулені до себе, станули і німо, наче заворожені, вдивлялися у величну красу, що нею пристроївся ліс.

Безбережний дунай соняшного світла розіллявся понад лісом.

Кучері дерев, і листя, й гілля, і чатиння, вгорнуті і пещені краплинами вже прошумілого дощу, спокійно пили соняшне проміння й кидали його, немов мрійно-казкове, тужливе прядиво на мавку й на лісовика.

Хотіли їх обоє обгорнути, оповити та опутати світляними серпанками.

Вчинити їх невидними або перемінити їх у дві прозорі, сонно-самоцвітні хмаринки.

Щоб лютий звір, щоб людська злоба, свої хижі очі видивила, осліпла, та їх обоє тут найти не змогла.

Весь ліс, росою купаний, горів, палав, жемчужився і самоцвітився в безкраїм сяйві світу.

Здавалося, що нині, після бурі, сонце розростається у безконечність.

І душа лісовика і мавки, ліс, земля і вмита синява небес — увесь безмежний світ переміняється сьогодні в сонце!

Нагло перед мавкою й Іваном з невідомих клубовищ гілля в лісі крикнуло щось...

Сова.

Від совиного голосіння половина світла в лісі згасла.

Мавка стрепенулася, й обоє пробудилися з неземного захоплення.

— Іване, я боюся... — шепотіла мавка,— йдім у протилежний бік... не туди, відкіля сова квилить...

Обоє обернулися й пірнули в повісмо листя і гілок.

Дора пробиралася кущами перед ними і щохвилини зупинялась і наслухувала. Опісля верталася до них, лизнула скоро їх обох в руку, і знову бігла попереду.

Запущена стежка у гущавині ставала прикра, бо кущі так густо поспліталися і так їх цупко обняли, неначеби хотіли попрохати мавку і лісовика:

— Останьте тут, між нами.