Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» - та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж уси собі розгладив, та й каже собі: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник».

От, як переціловались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже: «А нуте, панове миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись». От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже: «Ану, чоловіче з того світу! виньмай свій гостинець, та гляди, щоб ти поділиз його на часті, щоб кожному, скільки тут нас є, щоб усякому достало: мені, попові, звісно, учетверо против простого, дякові удвоє, паламареві у півтори против простого; а затим і старому, і малому, усім поровну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а іншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манюсінькі кусочки. От що!»

–  Та що се за напасть така?
– гукнув вже на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати.
– Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко п'яний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на щотах розщита, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.

–  Але! Нам нічого до писаря, - зашипіла уся громада.
– Він уже нам не суть начальник; ми тут старші!

–  Коли ж ви тут старші, так цур же вам!
– крикнув на них Нечипір; та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та удрати додому… так що ж! Бачиться, й б'є, ще й дуже б'є: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче… так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозломлював, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки пуще їх розсердив… бо як кинулись усі на нього, як заревуть: «Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки».

Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись: «Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками… О, та и змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві; уха так померзли, що не то що!»

–  Яка тобі шапка?
– відозвались до нього вп'ять мерці.
– Роби своє діло; бач, вже нерано!

–  Те-те-те-те! Тепер догадавсь!
– шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши уси, та й каже їм: - Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів по-жартовать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?

–  Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство!
– загули мерці.

–  Так хто ж зна, скільки є тут вас щотом?
– питав Нечипір.

–  Діли без щоту. Тогді побачимо, як кому не стане.

–  Цур дурня, та масла грудка!
– гукнув вже на них Нечипір, усе поглядаючи на зорі.
– Як вас кат розбере: інший, може, по дві долі хвататиметь на мою голову. Без щоту не хочу: лічіть, тогді й ділитиму.
– Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними і не вважа, як і той, громади.

–  Та доки сього буде?
– загули вп'ять мерці.
– Не буде тобі щоту, лічи сам.

–  Лиха матері вам!
– каже Нечипір.
– Лічи; коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить.
– Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».

–  Е! Та ти бо ще й торгуєшся?
– зашипіла громада.
– Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!

–  А щоб ви виздихали!
– розсердившись, налаяв їх Нечипір.
– Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі по купам: старі до старих, молоді до молодих; діди особе, і баби особе, тож і парубки, і дівчата…

–  А парубкам з дівчатами сідати?
– питав один парубок, вискаливши зуби.

–  Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть!
– прикрикнув на парубоцтво грізно.
– Сідай окроме і дівчата окроме.

–  О бодай тебе розсудило!
– зашипіли усі дівчата.

Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись; та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки звичайніш були, ті нарізно посідали; а що молодиці, дівчата та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались, та вигадування, неначе колись їм було на вечорницях; та так, що скільки старі, та й сам отець Микита, їх не зупиняли, так нічого і не зроблять; а наш Нечипір їх і не боронить. «Нехай-нехай!» - дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.

Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: «Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила… давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залискочемо у смерть…»

–  А зась, циганчата!
– крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою.
– Чіп відсіля! ви не сього приходу. Пожалуй, є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені; та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане…