— Стоп! — сказала Амелiя, — ось хто може допомогти — Люсi! Адже вона не iграшка!

— Як не iграшка? — пожвавлено запитав Стрибунець.

Марiанна почервонiла.

— Так, — пiдтвердила вона, — панi Люсi не iграшка, вона — наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…

— Ох, як незручно вийшло… — пробурмотiв король. — Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?

— Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…

— …тодi вона довiдається про нашу таємницю, — пiдхопив король, — i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд — це так виснажливо.

— Панi Люсi — дуже гарна дама, — втрутився в розмову Стрибунець. — Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!

— Що ж, iншого виходу немає, — зiтхнув король. — Слово за вами, панно Марiанно!

Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.

— Ура-а-а! — закричав Стрибунець.

— Добрий вечiр, панно Люсi, — вклонився менi король Пiдван Перший. — Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…

— Нiчого не потрiбно пояснювати, — сказала я. — Я все бачила й чула.

Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.

— Дорога наша матусю, — в один голос заридали ляльки, — пробач нам!

Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:

— Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?

— А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… — Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, — чи не можу я пiти з вами, Люсi?

Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.

— Прошу! — король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.

Хвилин iз п'ять ми спускалися крутими схiдцями, аж поки не вийшли на вузьку, вимощену чимось слизьким i блискучим (швидше за все, це була риб'яча луска), вуличку. Я з цiкавiстю розглядала вигадливi будиночки, поки зрозумiла, що вони були побудованi з усяких хатнiх дрiбниць: ґудзикiв, котушок, наперсткiв, шашок i шахiв. Я навiть побачила улюбленого татового ферзя з вiдбитою голiвкою, якого вiн так довго шукав. Усе мiстечко стрясав невеликий землетрус.

— Тут що — сейс-мiч-но небезпечна зона? — намагаючись правильно вимовити нове слово, запитала я.

— Я не знаю, що це таке. Але вiд чого тремтить земля — зрозумiло. Подивiться! — Стрибунець показав на один iз будиночкiв. Я побачила, що з його вiкна стирчить хвiст, який дрiбно тремтить, а з будiвлi навпроти визирали такi ж вiбруючi волохатi вусики й вушка. У кожному малесенькому будиночку сидiло по одному затятому боягузику!

— Ну й вояки! — засмiявся Стрибунець i пiдкотив до моїх нiг корок вiд шампанського. Я вилiзла на нього i звернулася до тремтячих будинкiв iз проникливою промовою:

— Шановнi мешканцi Мiжстiнiї! Будь ласка, не бiйтеся! Ми не зробимо вам нiчого лихого. Я тiльки прийшла забрати свою лялечку. Я впевнена, що її викрали не ви!

— Не ми… Не ми… — докотилася звiдусюди луна. З будиночкiв почали повiльно вибиратися дивнi мешканцi, жителi Мiжстiнiї — тоненькi блiдi iстоти в однакових картатих фартушках. Мiжстiнцi оточили нас. Вони мали досить доброзичливий вигляд.

Пiсля довгої паузи наперед вийшов найстарший:

— Ми нiчого не знаємо про вашу ляльку, — сказав вiн. — I взагалi нам не до цього, адже сьогоднi наш король Великий Мiжстiн святкує весiлля з принцесою Пiдваннiї. А вiдтак ми маємо один зайвий вихiдний.

— Яке весiлля?! — я схопилася за голову. — I хто ж ця принцеса?

— О, це дуже нервова особа, — з неприхованим задоволенням продовжив розмову найстарший. — Спочатку вона перебила весь посуд, але потiм, коли наш володар пообiцяв вистрибнути з вiкна, вона пожалiла його й погодилася стати королевою. I тепер весiлля в самому розпалi.

«Однак швидко ж у них тут минає час!» — не встигла подумати я, як перед нами, немов з-пiд землi, виросла карета (двi котушки плюс капець), i товстий кучер галантно розчинив перед нами дверцята.