Зазвичай, він починав свої зальоти з милою фамільярністю, не без підлещування, – це майже завжди гарантувало успіх. Якщо жінка кокетувала, він дозволяв собі торкнутись якогось бантика, а помітивши, що «клює», вже звертався до неї на ім’я.

Зайшовши до універсального магазину, він фамільярно спирався на прилавок і звертався до продавчині з якимись запитаннями. У товаристві попутників – у поїзді, в залі для чекання він діяв інакше. Ось об’єкт, вартий уваги, – і він стає дуже чемний, заводить розмову на тему дня, проводжає даму до салон-вагона, допомагає нести валізу, а якщо пощастить – сідає поруч, сподіваючись, що трапиться нагода позалицятись. Підсунути подушку, книжку, ослінчик під ноги, спустити штору – про все це він не забував вчасно подбати. А коли прибували до місця призначення, він не квапився потурбуватись про її багаж лише тоді, коли справа була зовсім безнадійна.

Коли-небудь якась із жінок напише вичерпний трактат про одяг. Яка б не була молода жінка, вона чудово розбирається в одязі. Оцінюючи поглядом чоловіче вбрання, жінка проводить невловну грань між мужчинами, вартими уваги і, навпаки. І досить комусь спуститися нижче цієї грані, жінка на такого й не гляне.

Часом обставини заставляють жінку згадати про свій туалет і зіставити його з одягом чоловіка. Власне, так сталося і з Керрі. Вона раптом побачила себе збоку. Ота простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, – така убога. А згадавши, сховала під лавку ніжки у зношених черевиках.

– До речі, – продовжував він, – я ж багатьох знаю у вашому місті! Приміром, Моргенрота – готовий одяг, і Гібсона – мануфактурний магазин…

– Невже? – перебила вона, – скільки хвилюючих митей пережила вона перед вітринами цих магазинів…

Молодик відчув, що нарешті заволодів її увагою – уперед! За хвилину він уже сів поруч. О, йому є що розповісти провінціалці: про торгівлю одягом, про свої мандри в Чикаго. О, які там розваги!

– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобається. Їдете до родичів?

– До сестри, – пояснила вона.

– Неодмінно побувайте в Лінкольн-парку, – жваво торохтів він. – А на бульварі Мічиган зараз споруджуються такі величезні будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове місто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобається!

Дівчина намагалась уявити все те, про що супутник розповідав, і якийсь невиразний біль охопив її. Власна провінційність супроти всього цього блиску… Керрі пам’ятала, що їде в Чикаго передовсім не для розваг. Але її юну уяву полонили перспективи, які розгорталися перед нею. Може, щось перепаде і їй? Приємно було відчувати увагу цього чемного молодика. Вона посміхнулась, коли він згадав відому актрису і додав, що Керрі на неї схожа. Куди їй до неї? Але таке порівняння все ж лестило.

– А ви затримаєтесь в Чикаго хоч трохи? – спитав він, невимушено усміхаючись.

– Хтозна… – Керрі раптом пригадала, що їй треба буде спочатку шукати роботу, і невідомо як усе обернеться…

– Але все-таки – може кілька тижнів ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи їй у вічі…

Як передати те, що між ними в цей час відбувалося? Її юна невловима принадність вабила його, хоч дівчина не була красунею. Вона цікавила його з тієї єдиної точки зору, яка тішить жінок і водночас лякає. Дівчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всіх отих лукавих хитрощів, за якими жінки приховують свої справжні почуття. Іноді її поведінка могла здатися навіть дещо зухвалою. Якби в неї був хтось, хто дружньо застеріг її, що не слід так відкрито дивитись незнайомцю у вічі…

– А чому ви питаєте про це? – поцікавилась вона.

– Бо я сам пробуду там кілька тижнів. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашої фірми і одержати нові зразки. А тимчасом я міг би показати вам місто…

– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, і…

– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось інше, – він вийняв олівець і маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?

Вона витягла гаманець, де лежав папірець з адресою.

Молодик дістав із задньої кишені штанів чималий гаманець із паперами, залізничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрі неабияке враження. Ні в кого з її знайомих не було такого… Та й узагалі: де б вона натрапила на таку ділову і світську людину? Отой гаманець, новенькі жовті черевики, елегантний костюм, а особливо манери – все це створювало в її уяві манливу картину заможності, і цей чоловік був звідти… Отож всі його вчинки здавались природними.

На додачу він вийняв гарненьку візитну картку, там було надруковано: «Бартлет, Каріо і К°», а зліва – «Чарльз Г. Друе».

– Це моє ім’я – тицьнув він у картку, вказуючи на прізвище внизу. – Себто «Друе», мій батько – француз.

Вона крутила картку в руках.

– А це – будинок нашої фірми, – він вийняв з кишені піджака пачку листів і вказав на малюнок на конверті. – І додав гордо: на розі Стейт- і Лейк-стріт.

Це щось та значить, працювати в такому закладі! І він дав їй це зрозуміти.

– Тож яка ваша адреса? – він приготувався записувати.

Вона промовила повільно:

– Керолайн Мібер… Західна сторона, Ван-Б’юрен-стріт, номер триста п’ятдесят четвертий, квартира С. К. Гансона.