– А що, хіба справа складніша?

– Звичайно. Думки розходяться як щодо смаку, так і поживності. Наприклад, що овочі без вітамінів не поживні, а поживні ті, які містять жири, що можна говорити лише про смак редьки, а не моркви…

– Отже, є тільки два критерії якості – поживність і смак, і в кожному з них – різноманітні варіанти. Я правильно вас зрозумів?

– Та не зовсім так. Ось вам приклад. Дехто вважає, що існує колірний критерій, тобто, як це стверджується у вступах в естетику, що кольори діляться на теплі та холодні. Такі люди високо оцінюють овочі червоного та жовтого, на їхню думку, теплих кольорів. А от на овочі холодного світло- та темно-зеленого кольорів і дивитися не хочуть. В усякому разі, їхнє гасло таке: «Перетворимо всі овочі на помідори або загинемо!»

– Справді, я бачив, як один чоловік богатирського вигляду в самій сорочці виголошував таку промову перед купою власних овочів.

– Саме так. Ті овочі теплого кольору називають пролетарськими.

– Але ж перед ним лежали на купі самі огірки та дині…

– Це просто означає, що він дальтонік. Тільки йому самому вони здаються червоними.

– А що ж робити з овочами холодних кольорів?

– Деякі люди вважають, що такі овочі взагалі не овочі. Щоправда, ці люди лише посміхаються, а промов не виголошують, та все одно, здається, в душі вперто ненавидять овочі теплих кольорів.

– Може, їм боягузтво заважає?

– Та ні, скоріше вони не вміють, ніж не хочуть виголошувати промов. Бо здебільшого від пияцтва та сифілісу в них прогнили язики.

– Мабуть, це правда. За тим героєм в самій сорочці я бачив мудрія у вузьких штанах, який, спритно збираючи гарбузи, повторював: «Тьху, знову промови!»

– Напевне, гарбузи були зеленими, чи не так? Овочі таких холодних кольорів називають буржуазними.

– То що ж виходить? На думку тих, хто вирощує овочі…

– На думку тих, хто вирощує овочі, всі овочі, які схожі на його власні, добрі, а не схожі – погані. В усякому разі, вони в цьому абсолютно впевнені.

– Але ж є університети, хіба ні? Кажуть, університетські професори читають лекції про овочі, атому, гадаю, неважко відрізнити погані овочі від добрих…

– Та, розумієте, університетські професори, коли йдеться про суссанрапські овочі, не можуть відрізнити гороху від кінського бобу. А втім, в їхні лекції попадають і відомості про овочі, освоєні понад сто років тому.

– Ну, то які овочі вони знають?

– Англійські, французькі, німецькі, італійські, російські… Кажуть, що найбільшої популярності серед студентів набули лекції з російського овочезнавства. Обов'язково хоч раз навідайтеся в університет. Коли минулого разу я приїжджав туди, професор у пенсне, показуючи заспиртований в банці російський огірок, дав волю своєму красномовству такими словами: «Гляньте на суссанрапські огірки. Вони всі зелені. А от огірки великої Росії не мають такого незугарного забарвлення. О-о, огірки великої Росії!..»

– Отже… Отже, як ви кажете, доводиться вважати, що тільки від Божої волі залежить, продаватимуться овочі чи ні?

– Так, доводиться. Та, щоб ви знали, населення цього острова здебільшого вірить у Бабраббаду.

– А що це таке, той Баббураббу чи як там його?..

– Бабраббада. Пишеться так: Babrabbada. Ви його ще не бачили? У тому храмі…

– А-а, велику статую ящірки з головою свині?

– То не ящірка. А Хамелеон, який править усесвітом. Мабуть, сьогодні перед тією статуєю сила-силенна народу б'ють поклони. Вони моляться, щоб їхні овочі краще продавалися. Бо, судячи з недавніх газет, усі універмаги Нью-Йорка готуються до нового сезону, як тільки дочекаються священного одкровення Хамелеона. У світі вже не вірять ні в Єгову, ні в Аллаха. А можна сказати, всі навернулися до Хамелеона.

– Перед вівтарем того храму лежала купа овочів…

– Це все пожертви. Люди приносять суссанрапському Хамелеону овочі, які успішно продавалися минулого року.

– А от в Японії все ще…

– Ой, вас хтось кличе, – сказав старий.

Я прислухався. Справді, мене начебто кликали. Це гундосив мій небіж, якому заклало носа. Я неохоче підвівся і простягнув старому руку.

– Вибачте, але мені вже пора…

– Невже? Приходьте ще, поговоримо. Ось моя візитна картка.

Старий потиснув мені руку й спокійно передав свою картку. Посередині було виразно надруковано: Самюель Ґуллівер! Мимоволі роззявивши з подиву рота, я видивився на старого. Його обличчя з правильними рисами, обрамлене волоссям конопляного кольору, саркастично посміхалося… Та це тривало одну мить. Нараз воно перетворилося на обличчя мого п'ятнадцятирічного пустотливого небожа.

– Вставайте. Кажуть, що прийшли за рукописом.

Небіж розбуркав мене. Прилігши біля котацу [126] , я, видно,проспав хвилин тридцять. На котацу лежали «Мандри Ґуллівера», які я почав читати.

– Прийшли по рукопис? Який рукопис?

– Замітки.

– Замітки про що? – І я мимохіть голосно додав: – Здається, на овочевому базарі Суссанрапу продаватиметься і бур'ян.

Головний редактор – огрядний пан, років сорока. Ясукіті Хорікава – чоловік років тридцяти, худий, особливо поряд з огрядним головним редактором, кількома словами його не опишеш. Одне можна твердо сказати: язик не повертається назвати його паном.

Головний редактор. Чи не могли б ви наступного разу написати роман для нашого часопису? Річ у тому, що останнім часом читачі стали вимогливішими й уже не вдовольняються звичайними любовними романами… Хотілося б, щоб ви написали серйозний любовний роман з глибоким розкриттям людської природи.