Шрифт:
Я позирнув на нього, а він, як завжди, глузливо посміхаючись, понурив очі і вів далі:
– Всяк обзивав мого знайомого жабою, а в нашій країні це все одно, як називати нелюдом. Щодня роздумуючи над тим, чи він нелюд, чи ні, мій знайомий не витерпів і помер.
– Але ж це явне самогубство.
– Однак ті, що його обзивали жабою, прагнули його
смерті. І, по-вашому, це самогубство?..
Маґ не встиг доказати, як за стіною, мабуть, у Тока, повітря розітнув сухий пістолетний постріл.
Ми кинулись до Тока. Він лежав горілиць серед горщиків з високогірними рослинами, – права рука стискала пістоль, з голови цебеніла кров. Припавши головою до грудей, ридма ридала над ним коханка. Я підвів її (щоправда, торкатися її слизької шкіри досить неприємно) і спитав:
– Що сталося?
– Я сама не знаю. Він щось писав – і раптом пустив собі кулю в скроню. Кр-р-р-р, кр-р-р-р. (Це так водяники хлипають).
– Всьому виною – свавільна й примхлива Токова вдача, – скрушно похитуючи головою, директор фірми скляних виробів озвався до судді Пепа. А той ні пари з вуст, лише запалив цигарку з золотим мундштуком. Як справжній лікар, Чак навколішках обслідував небіжчикову рану й сповістив:
– Вже не зарадиш. Віддавна Ток слабував шлунком, тому-то не дивно, що занепав духом.
– Він начебто щось писав, – бурмочучи сам до себе, філософ Маґ узяв зі столу папірець. Усі, крім мене, через широкі Маґові плечі зазирнули в аркушик паперу.
Піду я в долину, далеко від світу, Між скелі величні, де води прозорі, Де пахощі линуть квіткові…
Обернувшись до нас, Маґ зажурено мовив:
– Це плагіат Ґетевої «Міньйон». Мабуть, до самогубства
призвела втома й зневіра в своєму таланті.
Зненацька до будинку підкотив на автомобілі композитор Крабак. Побачивши такий натовп, він на мить став як укопаний. А коли підступив до нас ближче, роздратовано кинув:
– Це його заповіт?
– Атож, це його останній вірш.
– Вірш?
Незворушний Маґ передав розкуйовдженому Крабакові Токів рукопис. І той, забувши про все, ревно перечитував вірш, коли-не-коли кидаючи слово у відповідь на Маґові зауваження.
– Як ви сприймаєте Токову смерть?
– Піду я в долину… Я теж не знаю, де мене чекає смерть… далеко від світу.
– Ви, здається, його близький приятель?
– Приятель? Ток завжди був самотній… далеко від світу… Тільки на лихо… Між скелі величні…
– Чому на лихо ?
– Де води прозорі… А от ви щасливі… Між скелі величні…
Токова коханка ніяк не могла погамувати плачу, і мені стало її жаль. Обнявши за плечі, я відвів її у куток на канапу, де сиділо дворічне дитя й безтурботно сміялося. Забувши про Токову коханку, я заходився розважати маля. І вперше і востаннє за час перебування в країні водяників на очі навернулися сльози.
– Тяжко, мабуть, жити з таким примхливим водяником?
– Хоч би про майбутнє своїх близьких подумав, – запаливши нову цигарку, озвався суддя Пеп на питання капіталіста Ґера.
Несподівано Крабак, затиснувши в руці Токів рукопис, ні до кого не звертаючись, вигукнув:
– Чудово! Вийде прекрасна похоронна мелодія!
Його щілинки-очиці заблищали, він потиснув руку філософові й умить опинився біля дверей. Там вже позбігалися водяники з суміжних будинків. Недовго думаючи, Крабак протиснувся крізь натовп до автомобіля. Почувся гуркіт, і авто зникло.
– Чого повитріщувалися? – як поліцай, суддя Пеп відтиснув юрбу і зачинив двері. У кімнаті запанувала тиша, і в тиші, серед пахощів високогірних квітів і запаху крові, ми учинили раду, що його робити. Лише філософ Маґ замислено втупився в мерця.
– Про що думаєте? – я поплескав Маґа по плечу.
– Про водяницьке життя.
– Ну і як?
– Щоб гідно прожити, – Магів голос сором'язливо притих і зійшов на шепіт, – нам, водяникам, не треба вірити у надприродне.
Маґові слова нагадали мені про релігію. Я, звісно, матеріаліст, тож ніколи всерйоз не замислювався над релігією. Але під враженням Токової смерті я поцікавився у студента Рапа, яку ж релігію вони визнають.
– Дехто визнає християнство, буддизм або мусульман
ство, а декотрі поклоняються вогню. Та найвпливовішою є
новочасна релігія, так звана «релігія життя».
(Переклад «релігія життя», можливо, не підходить до слова «quemocha». Бо, хоч «cha» і відповідає закінченню «ізм», але «quemo» означає скоріше не просто жити, а їсти, пити і злягатися).