— Я, здається, щось таке подібне пригадую… — Елайджа намагався посміхатися дуже стримано. — Думаю, я то бачив у фільмі Тарантіна.

— Ви тойво, прошу пана, з мене смієтесь, а ми тоді ледве встигли ноги звідтам зробити.

— І народний депутат з вами ноги робив?

— Ще й як робив! Ми з ним тоді про це не говорили, бо мені якось тойво, було невдобно його питати, я людина проста. Але якщо вже народний депутат… Йому то, може, звично, вони там, знаєте, всі упирі у тій Верховній Раді.

— А, ну то значить, чоловік розбирається, одразу зорієнтувався. І що, ви навіть не заговорили до тої пані?

— Та ні, ми кави замовили, а вона так пішла, тихо-тихо, ніби не важить ніц. Тіко на кухню — ми й драла!

— Я читав, у вас тут ще в горах лишилися такі народні обряди… подібні на поганство?

— Прошу?

— Ну, це ніби як шамани.

— А… Та дідько їх розбере, хто з них мольфар, хто не мольфар. Кажуть, по гірських селах навіть дяки з церкви підробляють цим. Ну, служать у церкві, а поза тим приймають замовлення, так би мовити. Ну, там на приворот чи то навпаки, на розлуку, чи навіть на смерть. — Тарас стишив голос.

— А що церква на то?

— А що церква? Церкву парафіяни утримують, а парафіяни задоволені. Фул сервіс, так би мовити. Тут тобі й гріхи відмолять, і чоловіка принадять…

Тим часом гори залишалися вже далеко позаду. Вони в’їхали у смугу маленьких містечок між Франківськом і Тернополем — «серце Галичини», сказав би хтось із них, якби хтось із них був схильний до пафосу.

«Тепер вони не виглядають так сумно», — подумав Елайджа. Галицькі містечка були занурені у свої буденні справи, жваві у передчутті передвеликодніх клопотів, у сонячному світлі вони виглядали майже ідилічно. «Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».

Увечері тут у брамах стоять та перемовляються жінки. У таких місцях жіноча постать визначається не віком, а статусом — заміжні не те щоби гладшають, а стають якимись обважнілими, ніби прибитими до землі. Заміжніх видно одразу, незаміжніх також — вони ще легкі й субтельні. Тому така ж туга відчувається у спальних районах великих міст, у колишніх ґетах — там так само висить оця безнадія в повітрі.

— Це на честь тої самої Роксоляни? — запитав Елайджа, коли вони в’їхали на центральну вулицю Рогатина, і він прочитав табличку «вулиця Роксоляни».

— Так, це її історична батьківщина. Бачте, мало змінилося з тих часів.

— Ви про те, що жінки звідси їдуть на заробітки?

— Так, в Італію, Іспанію…

— Тут вважають, що це погано?

— Ну як… якщо дорогою потрапляють в турецький бордель, то погано. Якщо виходять там заміж, то добре. Але загалом жаліють, мовляв, а могли ж би залишитися у рідному місті, вийти тут заміж, дітей народити…

— …жити собі захищено у колі родини-племені…

— Ну так…

Елайджа завагався, чи не сказати йому вголос те, про що вже кілька хвилин думалось: що він розуміє, чому ризик опинитися в борделі не зупиняє тих дівчат. «Припускаю лише, що, стоячи ввечері на панелі десь у Барселоні, можна зберегти бодай промінчик надії — о’кей, хай це всього-на-всього надія, що тобі повернуть твій паспорт, — а яка надія може бути під власною брамою у маленькому містечку, з кухнею і серіалом (у кращому разі — з поганим романом, придбаним по пошті). Про це ніхто ніколи не скаже — вони житимуть і помиратимуть зі своїм маленьким брудним секретом, що насправді їдуть не за баблом, а просто вириваються, втікають, можливо, в їхніх життях їм стане сил тільки на один ось такий ривок, і ті, кому не пощастить, справді потонуть у наркотичному сні, застрягнуть у порно, мов серпневі оси у солодкому сиропі, і хрін його зна, можливо, вони шкодуватимуть, напевно, що шкодуватимуть, я ніколи не знатиму, ніколи не буду на їхньому місці, але якщо я щось і знаю напевне, то це те, що я їх люблю, люблю за цей ривок…».

Вони зупинилися на чергову каву. Пахло туманом, дощем та м’ясом із ґриля. Через цигарку Елайджа вдихнув туман. Йому здавалося, що так триває все життя: мокрі пси, придорожні кнайпи, дим і весняна сирість.

У снах Елайджи дивний львівський рельєф ставав ще дивовижнішим. Про те, наскільки львівський рельєф непередбачуваний, знають ті, хто виріс у центрі міста або багато блукав подвір’ями: інколи за цілком банальною брамою може виявитися не традиційний двір-колодязь, а зелений схил, який переходить у зелену гору, потім в інші подвір’я, сади, вулиці. Після двох років життя у Львові Елайджа почав плутати реальну львівську топографію зі своїми снами, фатально не відрізняючи реальні маршрути від блукань у снах. Загалом він пам’ятав, що у Львові немає величезних фортечних мурів, білих і грубих, на вершині пагорба, до яких він уперто, але марно продирався ніч за ніччю. Точніше, ніч була ззовні, а уві снах був, як правило, день. Нічний маршрут був завжди однаковий, та й самі сни були схожі. Наприклад, у цілому місті зникало світло, він не встигав на останній трамвай, відчував, як наростає паніка всередині й назовні, й ледве наблизившись до першої-ліпшої небезпеки — божевільного чи перепудженого натовпу, — прокидався зі стогоном відчаю й здивування. Лише одного разу під час чергового наглого відімкнення струму в його внутрішньому Львові все закінчилося більш-менш добре: він виходив з якоїсь бічної вулиці на проспект Свободи — здається, з Вірменської, як почув ззаду легкі кроки собаки. Потім було дві секунди: спочатку секунда паніки, а потім — холодний мокрий ніс мисливського пса легко штовхнув його ззаду в долоню до проспекту, де вже йшли натовпи людей. Хорт, який вивів його до людей, розчинився у бічних вулицях. Згодом Елайджа прочитав, що так йшли пішки у темряві мешканці Нью-Йорка, коли місто залишилося без струму. Елайджа автоматично штовхав себе вперед на ватяних ногах і поступово провалювався у ще глибший сон без сновидінь.

Була перехідна зона між денним світлом і темрявою, втім, денне світло було зимовим похмурим, а темрява — радше внутрішньою, а не зовнішньою, спричиненою не нічною годиною, а зануренням у темні провалля дворів та підземель десь на початку вулиці Пекарської. Власне, на початку подорожі зазвичай був зимовий день і обжиті подвір’я, потім вони вужчали, темніли, переходили в якісь руїни, руїни — в лабіринти руїн, затишні сецесійні стіни виростали й ставали чорними скелями, стіни-скелі з вікнами, що виходили у безодню, утворювали чорне провалля, з якого Елайджа марно намагався вибратися, переходячи балконами (тими самими, з яких зазвичай буває «вхід» і на яких влітку, сидячи на стареньких дзиґликах, гріються бабці з болонками), під’їздами, подвір’ями, але це локальне львівське пекло лишень закручувалося довкола нього, як спіраль, після кількох таких сновидінь він уже навчився відчувати початок цієї спіралі на цілком буржуазних бічних вулицях, проте все одно приречено завалювався в темну ущелину.

Але в більшості випадків його мандри у внутрішньому Львові відбувалися у сонячну погоду, було літо, пахло травою і смітниками. Він збивався на манівці, заходив у траву і пісок подвір’їв старих австрійських будинків, виходив із балконів просто на зелені галявини, галявини ставали парками, парки — схилами Високого Замку. Інколи він непритомнів від жаху і прокидався, бо на його шляху з’являлися мовчазні інфернальні постаті — старі жінки у бавовняних халатах і капцях або чорні коти, їхній погляд означав, що подорож закінчено. Десь під ранок він згадував, що вся ця викривлена топографія йому знайома, і якби сновидіння повторювалися кілька ночей поспіль, він би рухався все швидше й швидше. З кожним разом він переконувався, що завантажується одна й та сама карта, але він кожного разу йде іншим маршрутом. Наприклад, він двічі виходив за межі міста: одного разу рухаючись уздовж зарослої травою трамвайної колії, яка закінчувалася аж на залитих сонцем полях і пагорбах, а другого — піднімаючись парком-горою, таким густим, що світло ледве пробивалося крізь гілки, а потім якимись робітничими передмістями, гаражами, вузькоколійками, вагончиками з водярою і шашликами на картонних тарілочках із цівками кетчупу. Він точно знав, що він у східній частині міста, точніше, південно-східній, десь позаду залишалися яри Нового Львова і парк Залізні Води, і привиди ветеранів з орденами на грудях, які цим парком ходили. Він завжди знав, чи він на півночі, чи на сході.