Це була дивна легкість, несхожа на щастя. Він більше сумував, ніж радів, але був вільніший у своєму смутку, ніж колись у своєму щасті. Кожного вечора Елайджа вирушав додому з вокзалу Ogilvy. За вікном потяга пропливали великі літери на будинку редакції Chicago Sun-Times, сіра ріка, густий колір неба, інколи він ще встигав побачити кількасекундний зблиск сонця на чорній лискучій поверхні хмарочосів, а потім потяг в’їжджав у ряд сумних вікон сумних післявокзальних будинків, однакових у всіх містах, де Елайджі доводилося бувати. По тому потяг в’їжджав у маленькі містечка, однакові в усіх країнах, йому відомих. Усі маленькі містечка літніми вечорами сповнені смутку, тинейджери у таких містечках — єдине джерело світла. У такі вечори вони вдихають залізничний аромат, який несе їм усі надії світу, їхні кімнати заповнені музикою, їхнє життя невимовно довге, їхнє небо нескінченне. Увесь світ знайомих запахів — прим’ятої трави, нагрітого за день асфальту, річкової води, квітів на клумбі, увесь світ знайомих звуків з прочинених вікон — телевізора чи посуду, чи сусідської сварки, увесь цей світ є лише авансом, тому видається чудовим. Вночі вітер заносить у кімнати підлітків шум потяга, під їхніми тілами біліють прохолодні простирадла, і Господь римує їхні мрії. Усе добре, що є на цьому світі, усе добре, що колись із нами траплялося й трапиться, стало можливим тому, що колись народилося у години цих безмежних підліткових мрій, у тиші, у смутку, у прозорих сутінках.

Літніми вечорами дорослі маленьких містечок виходять на ґанки, дорослі сповнені туги, ті, хто повернувся, ті, хто ніколи не залишав. Їхнє містечко лишається єдиним, що вони в цьому житті не просрали, і вони потроху перестають вірити у великий світ поза ним, навіть ті, хто щодня їздить туди на роботу. Життя більше не є невимовно довгим, воно отримало чіткі виміри, кожен відведений ним день найкраще випивати, як наливку, саме у такому містечку, тут немає несподіванок, небезпек і чужих людей, більше нікому нічого не треба доводити, тим більше, все одно ніхто не повірить, літній вечір чудовий тут і тепер, сам по собі, його більше не псує вимогливе підліткове очікування чогось, жодного зуду й щему.

У кожному маленькому містечку дорогою до свого маленького містечка на півночі Chicago Area Елайджа благословляв вікна Старбаксів та студій йоги, припарковані біля станції авта, людей в автах — вони поспішали додому на вечерю та «Шоу Девіда Леттермана». Їм цей потік вечорів видається нескінченним і досконалим, а він точно знає, що все це для нього лише тимчасово, це просто ще одна подорож, і ці кілька років, попри усю їхню монотонність і заколисуючий ритм, він потім так само згадуватиме — як ще одну подорож.

Подорожі допомагали йому виборсуватися з меланхолії, навіть відрази до свого теперішнього життя. У вранішньому потязі до міста, дивлячись на чоловіків у світлих сорочках, помірно дорогих краватках (ніхто з них не хотів би виглядати виклично), із лептопами або свіжим, щойно купленим на станції номером ChicagoTribune, із кавою у картонному горнятку звідти ж, із абонементом у спортивний клуб в одній із кишень, він розумів, що збоку виглядає точнісінько так само: ось його кава з їхнього станційного Старбаксу, ось його лептоп із черговим нескінченним проектом, ось його помірно дорога краватка, ось він, Елайджа, один із тих, хто вирішив стати fitter, happier, more productive.

На перший погляд, він нічим від них не відрізнявся. Ті самі кілька років за кордоном після університету, те саме повернення та зосередженість на першій «серйозній» роботі, щорічні зміни помешкань на все кращі, поступове зростання витрат на гардероб, поступовий перехід на здоровішу їжу та серйознішу музику. Тільки от ці хлопці завжди знали, що у них є кілька років «бездумного» вештання по світах, вечірок, хостелів, концертів, руммейтів у дешевих районах, малооплачуваної роботи та тимчасових подружок. Вони відгулювали ці кілька років відчайдушно й радісно. Ці хлопці завжди знали, що настане момент, коли вони повернуться додому, знайдуть постійну роботу, на деякий час забудуть про наплічники з карематами, відвикатимуть від хостелів та нью-ейджу, що вони колись таки settle down, осядуть, себто життя їхнє осяде, як пісок на дно водойми.

А Елайджа був переконаний, що його пристойна робота, пристойна квартира і пристойна краватка — просто ще одна непостійна комбінація життєвих обставин, не більше. Його переконання у тимчасовості, навіть примарності цієї комбінації міцніло у подорожах. Чим більше він рухався, тим простіше йому було вхопити сенс у прожитому дні. «У цьому світі, повному болю, горя і страждань, тобі випадає стояти на мосту між Балтійським морем і озером Меларен, дивитися, як відбиваються вогні у воді, — думав собі Елайджа. — Тобі випадає слухати Орфа, сидячи під величезним небом Середнього Заходу, бачити, як у цей час загоряються вікна у хмарочосах на Медісон Авеню, тобі випадає дивитися на захід сонця з вікна потяга чи їхати кудись, залишаючи за вікном авта міста і села, сплячих мешканців, їхні сльози й їхню глупоту, дріб’язок і жах, і це значить, що ти, курва, на добрій стороні цього світу, тобі навіть дають секунду чи дві, аби відчути, як цей світ рухається, дихає, як народжується протяг на сусідній вулиці, як піднімається тепло з підземки і як піднімається людське тепло на рок-концерті — у прохолодний вечір над стадіоном це помітно у світлі прожекторів. І хто би то скаржився після такого на життя».

Вони витискають нас звідусіль, — писала Фея у своїх тривожних листах зі Львова у 2003. «Борода пустив мене в „Ляльку“, і я вперше в житті зрозуміла, що відчувають погорільці на згарищі. Уся наша легковажність, усі наші вечори, коли ми думали, що вічно триматимемо дулю в кишені, ховались у своєму підвалі, аби урвати шматок щастя — це все ще на стінах, на тих тисячах фоток, ти, я, Ванда, Блюм, усі наші групи, молодняк весь, що довкола Діна був, Марек Іващишин, якого не сьогодні-завтра можуть заарештувати. Ми таки їх дістали, більше вони нас не залишать».

Їх громили: закрили «Ляльку», обшукували редакції, трусили наближені бізнеси. Пакт про ненапад між паралельними світами більше не діяв. Фея писала, як повилізало усе, що вони раніше намагалися не помічати: хтось злив Марека на допиті в податковій — помстився за невиплачений гонорар, хтось почав користуватися нагодою та перехоплювати атакований бізнес, хтось вчасно обрав поставу циніків та скептиків: «Які впізнавані сюжети, література, література! Історія, Елайджо, не просто мчить на нас з усієї дурі, вона, блядь, набуває романних форм. Знаєш, як у доброму трилері відразу не зрозуміло, хто найбільший паскуда, так і у нас, після багаторічної „зав’язки“ виявилося, що наші „патрійоти“ і „державники“, і навіть галицькі сепаратисти завжди готові до послуг своїх нібито ідеологічних противників».