— Зовсім навпаки, — не погодився Борозна. — У людей вивільнилось достогибелі часу. Ми не знаємо, куди подітися, чим захопитися. Цілі інститути думають, чим зайняти людей. Швидкий біг став звичкою, й більше нічого.

— Ні, тоді щось тут не те, — заперечила вона. — Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подітися?

— Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина — породження природи, а природа не повинна цим опікуватися. Вона існує, бо вона є. Тільки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвілля себто.

— То вам оце нікуди подітися?..

— Що ви, що ви, — поспішив він. — Я не мав на увазі себе. Тобто нас з вами…

Захоплені розмовою, вони не помітили машини, яка скреготнула гальмами за кілька кроків од них, були змушені підійти до міліціонера по той бік дороги. Неля злякалася, — звичайно, не міліціонера, а того, що трохи не попали під машину, схопила Борозну під руку, інстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю.

— Ви що… Ви посліпий?.. — кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.

— А ви страхопудка, — сказав Борозна майже радісно, коли міліціонер відпустив їх. — І вам личить переляк.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Ну, ви погарнішали. Тобто ви й так гарна…

— Знайшли спосіб… Тепер не зрозумів він.

— Що?

— Сказати комплімент. Всі чоловіки кажуть жінкам компліменти. Ви, виявляється, не виняток.

— А хіба це неприємно?

— Та ні, приємно. Всі й клюють на це. Хоч і знають, що наживка не натуральна. Але… хочеться натурального. Зараз стільки ерзаців. Скрізь. В усьому. — Вона сказала це переконано, з почуттям. — І навіть оці компліменти… їх кажуть з такою легкістю… Теж один з ерзаців, що почав витісняти щось справжнє.

— Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самі. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу.

— Облиште, — просто сказала вона.

— Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тільки ерзацні істини… — він удав, що образився, але разом з тим непомітно втік розмовою на інше. — Але треба сказати, що й ерзаци не всі такі вже погані. Та й люди змушені вдаватися до них усе частіше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В світі дедалі більші швидкості, міцніші сплави…

— А ми такі ж крихкі, як і ті, що ходили отут тисячу років тому.

— Але ми володарі цих сплавів.

— І більшає нас. І стаємо об'єктом статистики. Тобто наші душі. Ні, ерзаци почуттів угору людину не поведуть.

— Я не про ерзаци почуттів.

— І всі інші ерзаци.

— Ви помиляєтеся, — сказав він переконано. — Дитинство людства минуло. Раніше люди були наївніші, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. І, правда ваша, тисне на нього й статистика…

— Але хіба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко?

— Лишитися тією самою — цього мало. Нас затискує техніка. До того ж соловейків поменшало. І квітів, і свіжого вітру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться заміняти все це чимось іншим. Забувати одні втіхи й шукати інших.

Вони йшли широкою алеєю понад Дніпром. Повінь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини ріки повипинали хребти камінні насипи, на них скрізь манячили рибалки, кілька їх сиділо й на березі в парку, але щось не видно було ні в кого улову. Людей у парку майже не було. Кілька пенсіонерів, троє хлопців напідпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця — підлітка, вони зникли за кущами, відти довго долітав сміх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельність, запущеність, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тільки зелені кучері верболозів і милували зір. Непривітність, якою дихав парк, мовби осідала в їхніх серцях. Борозна й Рибченко сіли на вкопаний у землю пень (на один з ерзаців, як подумав Борозна, зроблений під те, старе, натуральне), звідси було видно Дніпро і берег острова по той бік. Праворуч від них була вкопана в землю лавочка, на ній сиділа молода мати, біля неї ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тільки вчилося ходити, боялося одірватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло ніжку, а піти по алейці не одважувалося. Борозна дістав з кишені ключі, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але підбігла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пішла. А дитинча й далі тягнулося через її плече до ключів. Він не знав, чому жінка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з підтоптаних одружених зальотників, котрі водять дівчат у глухі закутки парку. Але посміятися, навіть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душі зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоціація, якась невідповідність запізнілого залицяння, навіть не залицяння, а забавки, й дитинчати — серцевини світу, аж він стенувся. Щось на нього настійно тиснуло, щось виштовхувало зі звичного кола, а що — не міг відгадати.

Майже біля їхніх ніг у сухому торішньому листі шубралася якась птаха, сюркала тихо, він намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав — цвіркун, і зрадів, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час вони сиділи мовчки, дивилися на воду, слухали цвіркуна, що, здавалося, гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тиші. Тут не лунали людські голоси, не тріщали транзистори, але в повітрі стояв рівний монотонний гул. Гуділа Дарниця, гудів міст метро й міст Патона, хоч обидва й були далеко од них. Борозні пригадалося, що зовсім недавно він у когось читав про тишу старого Києва. Про сонні вулички, пісок під колесами, ліс, солов'їв у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав:

— Незабаром тишу продаватимемо на кілограми. Як японці айсберги. І спокій. А може, й кохання. Вона засміялася.

— У пакетиках? «Дайте три кіли кохання». — (Вона так і сказала — три кіли, огрубивши навмисне). — Скільки, приміром, відважити вам?

— Я скромний. Мені — сто грамів.

— Можете розчарувати. — Вона піддратовувала його. Він бачив це. І разом з тим відчував, що наштовхувався на щось, чого не міг перемогти. Й це його дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, іноді навіть зніяковіло, але водночас трималася незалежно.