– Здрастуйте, товаришу, – сказала вона російською, і слух різонула надто правильна, дзвінка, поставлена вимова. – Мені до вас сказали підійти.

– До мене? – я навіть ткнув себе пальцем у груди для певності.

– Це ж ви їдете до Ямок?

– Ми, – погодився я. – Чим можу допомогти?

– То мені ж до Ямок і треба, дуже-дуже терміново! – тепер вона зачастила, у голосі з’явилися благальні нотки. – Там діти в школі чекають.

– У Ямках? – перепитав я, відчувши себе чомусь повним дурнем.

– У Ямках, у Ямках! – дівчина закивала. – Я тут із самого ранку, наш селищний голова дров на школу не виписує, киває на це начальство. – І вона кивнула в бік сільради. – Директор наш мені каже: ви, Єлизавето Олексіївно, мерзнете – ви й вибивайте дрова! Можна подумати, тільки я мерзну! А діти ж їхні хіба ні? Донька директора, між іншим, теж до школи ходить, менша… Старша вже поїхала вчитися у Луцьк…

– Неподобство, – кивнув я, аби якось підтримати розмову. – То ви, Єлизавето Олексіївно…

– Ой, та що ви – просто Ліза!

– Мене Михайлом звати, – я мимоволі виструнчився, швидше з піжонства, а не тому що хотів показати себе таким собі служакою. – Лейтенант Михайло Середа, від учорашнього дня служу тут, у міліції, у районній…

– Дуже приємно. – І ця відповідь видалася мені не виявом ввічливості – дівчині справді було приємно познайомитися з новою людиною.

– То ви, Лізо, вчителька? Який предмет?

– Російська мова, – через коротку паузу додала для чогось: – І література.

Зрозуміло тепер, чому вона так красиво говорить – навчена.

– Після університету відразу, – говорила тим часом Ліза, ніби звітуючи мені. – Московській університет, філологічний. Коли університет повернувся з евакуації, з Ашхабада, відразу на другий курс пішла.

– На другий? – насправді це мені ні про що не говорило, та я зіграв здивування, аби продовжити розмову.

– Ага! Навіть самій тепер згадати… не страшно, дивно якось. Тато – професор, дома книжок купа, сама вчилася, пройшла програму першого курсу. Працювала на заводі, на оборонному – і вчилася. – Й одразу, ніби щось згадавши, додала: – Я москвичка, за розподілом. Хоча я сама була не проти, ви не думайте: мама в евакуації померла, тато в сорок першому пішов ополченцем, коли німці підходили до Москви, його бомбою, прямо в окопі… – Ліза говорила про це спокійно, видно, що вже давно пережила всі втрати і навчилася жити далі. – Тут житло обіцяли окреме, але поки на квартиру поставили. Люди тут нічого, хороші, залякані тільки. На всіх дивляться, мов на ворогів… Але ж дітей вчити треба, як вони не розуміють…

Може, вчителька Ліза ще щось розказала б, та підійшов, порипуючи начищеними до блиску хромовими чоботами, Калязін.

– Зараз поїдемо, Михайле.

– Ось, товаришу полковник, вчителька російської мови з Ямок. Єлизавета… гм… Ліза її звати. Проситься підкинути до робочого місця, – і чомусь додав: – Урок у неї.

– Урок – це добре, – промовив Калязін. – Учителька – ще краще. Російська мова – взагалі прекрасно. Радянська влада тут, лейтенанте, назавжди. А російська мова – мова міжнаціонального спілкування і радянської влади. Товариш Сталін говорив, не чув?

– Чув, – збрехав я. – Обов’язково чув.

– То сідайте, Лізо, он у ту машину, – полковник показав на наш «віліс». – Бо вже рушаємо, час не терпить.

Радісно кивнувши, дівчина порухом плечей перекинула косу за спину, і тільки тепер я звернув увагу на старенький, потертий, але досить ще представницького вигляду портфель, який Ліза стискала в худенькій правиці. Знову перехопивши мій погляд, вона коротко пояснила:

– Таких тепер не роблять. Від тата лишився, професорський, пам’ять.

Той день проминув швидко, нема про що особливо згадати. По дорозі ми з Лізою говорили про якісь неважливі речі, вона ввічливо підтримувала розмову – та й годі. До Ямок від Журавки – кілометрів десять, не більше, ми висадили вчительку біля школи, вона махнула рукою на прощання, подякувала і пообіцяла – ми ще зустрінемося. Аби ж я тільки знав тоді, за яких обставин станеться ця наша зустріч…

Побачивши, що дільничний привіз із собою ще кількох людей у формі, один із яких до всього – начальник районної міліції, селищний голова, плюгавенький дядько Назар Пилипчук, який постійно вставляв, де треба й де не треба, фразу «пане-товаришу», спочатку помітно перелякався, потім – просто на наших очах заспокоївся, випнув миршаві груди колесом, обсмикнув на собі піджак. Близько години Калязін проводив бесіду з ним і з нагально скликаним селищним активом, а потім голова особисто пройшовся з нами від хати до хати.

Ось тільки користі від цього не було: місцеві люди переважно або зиркали на нас спідлоба, відповідаючи короткими рубаними фразами, зводячи все до «не знаю, не бачив, не чув, не читав», або навпаки – зустрічали, розкривши обійми, намагалися посадити «панів начальників» за стіл. Тільки кого-кого, а мене точно не обдуриш: губи всміхаються, руки метуть на стіл полумиски та чарки, а очі геть без усміху; насторожені, чіпкі, відразу видно – показна гостинність, а за нею ховаються і страх, і ненависть.