– Розумієш, Вікя, мені ніколи не подобалися легкодоступні, – зморозив я йому тоді, аби лише відчепився. – Дешевий секс рідко буває якісним.

– Яшо, тобі просто не щастило! Буває, такі тьолки приходять, що аж ну! – заохочував мене Вікя.

– Слухай, Вікя, якщо мені треба буде баби, я і без Інтернету обійдуся. Тим більше, тепер мені вже не дуже й треба, – відповів я йому тоді, аби не чіплявсь.

А якось я не стримався і про Інку йому бовкнув. Можливо, навіть трохи перебільшив, бо злився тоді на неї, вже й не пригадую за що, мабуть, знову «зажала» машину… Я сказав йому, щоб був обережним, бо моя сестра Інка також собі у неті женихів шукає, але все більше іноземців. Часом їздить до них, а якийсь червонощокий англієць навіть сам приїздив. То я напарника просто попередив, що, як попаде йому Інка, вважай, гаплик.

– Якщо щось не по її, вона тебе, голубе, просто розчавить…

– Вагою? – перепитав Вікя.

– Та ні, авторитетом, – відповів я йому.

Потім він ще кілька днів підкликав мене до монітора й показував фотки своїх знайомих із сайту, запитуючи, чи це не моя сестра. Але її там не було. А невдовзі він якось застав у мене Анжелку і заспокоївся. Тобто спочатку у нього, як і у всіх, хто вперше її бачить, відвисла щелепа, а особливо коли Анжелка заговорила своєю щирою галицько-українською… Це його, мабуть, потрясло до глибини. Більше зі своїм сайтом не чіплявся.

– Так, екзотична штучка! Дитя Африки! – ділився потім враженнями Вікя, хоч я його про це і не просив. – І де ти її знайшов?

– Сама знайшлася, – постукав я кулаком спочатку по дереву стола, потім себе по лобі, ще й сплюнув тричі через ліве плече. – Тьху-тьху-тьху!

– Чого ти так? І тут нічогенькі трапляються, – стенув плечима Вікя. – Бувають, правда, і мразі. Одна мене навіть обікрала. Але в основному нормальні жінки, тільки самотні… А буває, навіть у шампанському мого хлопчика купають.

– Що, води не було?

– Не для цього, розумієш, просто дєвочки люблять шампанське…

– Ясно. А ти запропонуй їм з медом. З медом не пробував?

– З медом? Та воно ж, напевне, пекти буде?..

– Повір, що не буде.

– А ти що, пробував?

– Подивися на мене, голубе! Та ще я, і щоб не пробував? – Інколи, щоб закінчити дискусію, давив я на свій вік.

Ось які у нас трапляються розмови з напарником, коли він відривається від свого нету, а я від телека, просто щоб відпочили очі. Але бувають години чи й навіть дні, коли у редакційного провайдера з Інтернетом щось там не контачить, а два чи три рази редакцію просто відключали від мережі за несплату, і тоді мій блядолиций «двійник» відверто нудився. А якщо це траплялося під час мого чергування, то просто робив мені каву й нарікав на скнару-редактора та пакісного заступника.

В основному журналістами працює молодняк, дітиська, якщо чесно. Самі пишуть, самі фотографують. Інколи приходять за порадами, рідко. Хоча є кілька панночок бальзаківського віку, але Вікя тут дотримується відомого принципу: де працюєш, там не пхай, і я у цьому з ним цілком солідарний.

З редакційними ми майже не спілкуємося. Мене ці їхні сикавки то просто дратують, коли вечорами, трапляється, засиджуються й заважають дивитися телевізор. Та й Вікя, як я помітив, також уникає і їхніх перекурів, на які вони його тягнуть, і нав’язливої уваги з боку однієї редакційної індички. Мені навіть натякали на якусь нехорошу історію, з цим пов’язану, але я не допитувався.

А час від часу, особливо напередодні вихідних, Вікя раптом починав бути схожим на змовника. Це коли на його чергування припадали вихідні і він починав дивитися на мене майже благально, начеб від мене і справді щось починало залежати у його долі. І я вже знав, що далі буде, і сам просив Вікю не тягти кота за хвоста.

– Ну, кажи, що? Замінити на вихідні?..

– Так, маю відрядження, на тижні відпрацюю, – підтверджував мої здогади Вікя і пропадав на кілька днів.

Це у нього називалося «відрядженнями». Повертався, як правило, вимучений, невиспаний, часом аж світився якимось внутрішнім сяйвом, але частіше все ж без світіння. Інколи злий. І майже одразу з порога знову кидався до компа. Це вже й не хвороба, а щось інше, на рівні інстинкту, це вже просто одержимість, що не піддається лікуванню.

А коли я в один із таких моментів поділився з ним своїм горем, що, мовляв, знову у сестри спалив каструлю, Вікя запитав, чи доводилося мені за один вечір спалити спершу каструлю, а тоді ще й чайника.

– Два тижні тому я так зробив, спалив… А у тебе вдома, напевне, також є комп’ютер й Інтернет?.. – сказав він, і я зрозумів, куди він гне.

– Ні, це не комп’ютер і не Інтернет, це просто голова дірява, – сказав я.

Я не маю звички розпитувати, але мій «двійник» час від часу сам починає розповідати про свої «відрядження» в інші міста, в основному, я так зрозумів, до Києва і до Львова. Про якусь дружину генерала, що зняла йому номер у «Президент-готелі», і ще про якусь фірмачку-дизайнерку, що заробляла на етикетках до горілок. Вона закривала його у своїй майстерні, прив’язувала до ліжка і шмагала батіжком, а потім наказувала її шмагати, а після того ґвалтувала. Приносила йому дороге бухло і хавчик і дві доби не випускала.

По-моєму, від того всього у нього потроху починає їхати дах, повна лажа. То він від телефонних дзвінків шарахається, а то щохвилини вибігає з мобілою в коридор. І ні хліба, ні сала, лише свою дієтичну колу безперестанку дудлить… А колись мені розповідали, як він стояв у «Зустрічі» на дверях (ще коли «Зустріч» була!) і у стані повної нірвани спиняв кожного, вимагаючи плату за вхід. Ніколи б не повірив, що мій тихий, сумирний блядолиций Вікя на таке здатний.