— Та що ж ти гудеш так?! — глянула з докором на вібратор. — Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? — зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації — викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш — вмикаєш, не подобається — вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

— Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, — всміхнулася жінка.

Але той як лежав, так і не зворухнувся. Маруся знову сумно посміхнулася. Ніхто й не обіцяв, що він буде цілувати її у вушко і плести всілякі дурнички, від яких жінка починає муркотіти, як киця. Він своє відгудів. Те, що. вона не зрозуміла, його не обходило. А для таких ігор є ті, хто з роботи приходить без настрою, хто шукає у тебе целюліт навіть на пальцях, хто розкидає шкарпетки і лазить уночі в холодильник (не прохолонути — поїсти). І ще витворяє купу такого, від чого тобі хочеться придбати мітлу й летіти на Лису гору гастролювати.

— Добре, ми придумаємо, куди тебе заховати. Не викидати ж добро, — ще покрутила перед очима і поклала в коробку. — Добро… — повторила, посміхаючись.

Одне добро було заховано в коробку, а решта валялася по всій квартирі. Маруся ненавиділа безпорядок. Від нього у жінки боліла голова та свербіла права щока. І це не жарт. Так воно й було. Це перевірено не раз і не два. Тільки-но прийшла до тями після спілкування з вібратором, щока відразу ж засвербіла. Аби не дратувало її ще й це, кинулася прибирати.

За якусь годину-півтори у квартирі був порядок. Ялинка світилася, балухата Серафима пильно розглядала кольорові вогники, а Маруся перестала чухатися. Їй захотілося чаю.

Любити Новий рік може лише щаслива людина. Йдеться не про той рік, який щойно почався, а про новорічну ніч. Оту, що з ялинковими вогнями, шампанським, дзвоном бокалів, сміхом друзів, хлопавками, російською попсою на всіх телеканалах і вранішнім похмільним синдромом. Для Марусі новорічні забави закінчуються ще до Нового року — після корпоративної вечірки. Уже чотири роки, відколи розлучилися з Дмитром, цієї ночі залишається сама. Діти в батьків, інші — зі своїми родинами, а ще інші їй і даремно не потрібні. Вона влаштовує все так, як подобається їй, — гарне вино, улюблені салати, багато запалених свічок. І — музика. Марусі добре й сумно. І, зрештою, сум завжди перемагає. Хочеться притулитися не до спинки дивана, стукнутися бокалом не з пляшкою, а лягти на подушку, щоби друга зайнята вже була, і не ковдру попросити зігріти. Але Маруся — реалістка і сприймає життя таким, яким воно є насправді, а не в уяві. Хоча дозволяє інший раз своїм фантазіям переступити межу реального, просто так, щоби хоч на мить одігріти давно схололу жіночу душу.

Маруся дійшла висновку, що її стосунки з чоловіками не складаються через те, що в ній поселився якийсь незрозумілий страх. Вона його відчуває. Не те, щоби боялася чоловіків. Навіть навпаки: частіше вони її бояться. А вона робить для цього все. Цей зверхній погляд, гостре слово… На таке хто втрапить, більше не експериментуватиме, щоби не виглядати посміховиськом. Це вона вміє. Через те чоловіки спілкуються з нею, дотримуючись дистанції. А Маруся помаленьку звикла до такого спілкування. Суцільні незалежність, зверхність, холодність… І десь у кутику душі живе така собі ностальгійна нотка, яка інколи тихенько озветься, нагадуючи, що Маруся — таки жінка. Але страх видатися слабкою і, не дай Боже, видати свою пристрасну сутність робить її голос владним, а погляд зверхнім. Отак своїм страхом і розлякує всіх чоловіків.

Сьогодні вона вирішила бути лагідною і навіть кокетливою. Почала це зранку, експериментуючи на чоловіках-колеґах. Ті, шукаючи у кожному її слові підступу, перезиралися, перепитували. Зрештою, Едуард не витримав і, коли вони лишилися наодинці, запитав напряму:

— Марусю, до чого твоя несподівана переміна?

— До снігопаду, — сказала з легкою посмішкою, піднявши брови.

— Якщо ти ще будеш так посміхатися, то й до гріхопаду недалеко…

— Ой, з ким би солодко впасти? — продовжувала кокетувати Маруся.

— Марусечко, ти тільки натякни…

— Натякаю…

— Марусю, це знову твоя жорстока гра. Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, — озирнувсь Едуард, щоб переконатися, чи їх не підслуховують.

— Чи б витрачала я час на якусь безглузду гру?

— Ти непередбачувана. І сказати, що не витрачала б… Я не впевнений. У мене вже був досвід… Ти ж добре пам’ятаєш…

— Ми зараз почнемо згадувати, що було? Чи думати, що може бути?

— Марусю, ти мене заводиш?

— Ед, ну що ти про себе так, наче про зіпсований трактор? Ми з тобою говоримо про різні людські можливості…

— Чи хтось колись зможе розгадати жінку?.. Ну, ще таку, як Наталка… Можна спробувати. А тебе, Марусю?

— А мене можна не лише розгадувати… Та й навіщо тобі знати, що ховається в моїй голові? Чи не цікавіше заглянути… — запнулася. — Скажи, Едичко, а куди тобі хочеться заглянути?

— Та що ж ти… Знаєш, що доводиш до краю і не зупиняєшся, — втрачав терпіння Едуард. — Я уже ходив під твоїми вікнами півроку… Вже змирився з твоїм вироком… І ти знову закидаєш гачок… У самісіньке серце, Марусю.