Шрифт:
23 роки (перші десять років щовечора, а тринадцять щоп’ятниці) звучала в телеефірі пісня Миколи Сома „Колискова“ за все ті ж 13 карбованців 37 копійок — справді, рекорд, вартий книги рекордів Гіннесса!
І раптом із Сомом скоїлась така несподівана творча метаморфоза — він став єдиним на всю соборну Україну послідовним епітафіїстом. Його ліричний профіль відійшов у тінь, а натомість різко увиразнився сатиричний. Отже, Сом став „двопрофільним“. З такою творчою індивідуальністю не занудьгуєш. Лише вряди-годи прорветься в нього ностальгійна лірична нота, а все решта має „оркестрацію“ суворого гротеску, саркастичності, сардонічності», — Михайло Слабошпицький із післямови до збірки Сома «Як я Сталіна хоронив».
Подивувався й Віталій Карпенко:
«Ніжного лірика і не менш ніжного пісняра Миколу Сома, відомого поета-шістдесятника раптом повело на… сміх. Кажу це без найменшої іронії: зі сміху, в народі кажуть, люди бувають. Просто хочеться з’ясувати, що його примусило поміняти ліричне стило на сатиричний кийок?»
Епітафія — від одного грецького слова, що означає, даруйте, надгробний [3] . Себто надгробний напис, здебільшого у віршованій формі. Іронічні епітафії здавна стали поширеним видом жартівливих або сатиричних поезій. Рідко хто з українських поетів-гумористів не писав (чи не пише) епітафій. І навіть загалом не гумористи. Мій друг, поет-лірик Михайло Чхан (на жаль, вже давно покійний) все життя писав лірику, але залишив п’ять чи сім предошкульних епітафій. Але писали — чи пишуть — від випадку до випадку. Вряди-годи. Чи аби засвідчити, що й вони з цим рідкісним і непростим специфічним жанром можуть справитись. І тільки Сом… До речі, в українській літературі вже утвердилося думка, що саме Сом започаткував цей жанр, але це не так. Михайло Слабошпицький зауважив точно: «Він став єдиним на всю соборну Україну послідовним (послідовним! — В. Ч.) епітафіїстом». Бо лише Сом сипонув епітафії, як з доброго міха — випадок і справді унікальний в українській гумористиці. Року 1998-го він видав аж цілу збірку «Сто епітафій» — за допомогою газети «Вечірній Київ», де тоді працював. І всі ті сто епітафій — одна одної кращі, яскраві, образні, дотепні, як феєрверк, різнобарвні. Виходить, сміх над могилами? Так, але це і є торжество життя. А втім, у Сома могили уявні, а ось герої його реальні й живі. «І коли вже бути точним, — пише в передмові до „Ста епітафій“ Віталій Карпенко, тоді головний редактор „Вечірнього Києва“, — то те, що пише останнім часом Микола Сом та іменує епітафіями, є те ж саме, що називається знову ж таки давньогрецьким словом — епіграма. Себто — короткий напис на пам’ятнику з поясненням значення предмета, що з часом трансформувався в означення літературного жанру — короткого вірша сатиричного змісту на адресу якоїсь особи. Що також дуже близьке до пам’ятника…. зі знаком мінус».
3
Епі — над, а тафос — могила. Отже, надгробний напис.
Тут автор передмови влучно підмітив, що багато епітафій Сома — це закамуфльовані епіграми. Часом дошкульні.
Чи епітафія-епіграма про наше всеукраїнське лихо:
Ой пане Степане! Тепер наодинці Напишем сльозою: жили чи були? Чому умирають брати-українці? Чому виживають прокляті хахли?..Або ось п’ять рядків, присвячені уявній могилі В. Канівця, творця української Ленініани:
Я — Володимир Канівець, Ленініани я творець. Колись казали: «Молодець!» Але мені прийшов кінець, Бо вченню Леніна — капець.Чи хоча б лікарю Касьяну, який із дубової московської трибуни хвацько верещав: «Хай київські студенти голодують! Нам більше їсти буде!..»:
По обіді у четвер Ненароком я умер, Отже, друзі-комуністи Можуть більше попоїсти.Присвятив Микола Сом кілька отих надгробних написів і самому собі. Ось один з них:
Не плач, дружино, ради Бога — Хай плаче вітер у яру! Мені не буде некролога! Я смертний — отже, не умру!Надгробні написи живим (на їхніх уявних могилах) Миколи Сома швидко стали популярними, а їхній автор — знаним епітафіїстом. І як до модного художника звертаються багаті славолюбці (політики, діячі культури й мистецтв чи бізнесмени) намалювати їхній портрет, так до Сома — явище до того не знане в українській гумористиці — теж почали звертатися з проханням: Миколо, напиши й про мене епітафію. (Епітафія, епіграма, пародія тощо, якою б вона часом не була злою, все одно корисна для того, про кого вона створена, адже це свідчення популярності даної особи та й до того ж приносить ще й нову порцію відомості, а всі ми — марнославці і славолюбці! Недарма ж кажуть: то не поет, на чиї твори гумористи не написали жодної пародії!)
Першою з пропозицією написати і їй епітафію до Сома звернулась народна артистка України Неоніла Крюкова і отримала те, що хотіла:
Шукали скрізь її могилу Усі пани й товариші, Та я сховав прекрасну Нілу В моїй закоханій душі.Зрештою, М. Сом якось виступив з пропозицією у «Вишняку», що він готовий виконувати будь-чиї бажання написати про них епітафію і неодмінно писатиме всім бажаючим, але, зрозуміло, за плату. «Вельми помірну», — уточнив.
Гриць Гайовий на це відгукнувся своєю епіграмою:
Я поет Микола Сом — Це ти добре усвідом. Усвідомив? А тепер Уяви, що ти помер. Уявив? Тоді притьмом Епітафію замов — І увічнишся по тому В епітафії від Сома.У збірці «Сто епітафій» Микола Сом вмістив епітафію і аз сущому.