— А я тобі щось інше скажу: що моя сестра — Орелецька, теща о. Захарія, нещаслива через свій наліг, відомо також і те, що вона грошовита пані. Юліян Цезаревич не був із тих, щоб не знав про одно і друге. Загніздився в Покутівці, зблизився до парохії, а що має бути гладкий, то закинув вудку і зловив золоту рибку-одиначку, спадкоємницю бабуні. Цезаревичі завсігди були вбогі. При такій невістці, як Ева Захарій, Цезаревичі зможуть огрітися.

— А я все стою на тім, що їх лиш сама любов злучила.

— А я лише одного хотів би дожити, — докинув, — щоб побачити, як колись Ева получить обов’язки попаді і лікарки. Але вона талановита, з правдивою кров’ю Альбінських, вона в кожній ситуації дасть собі раду.

— Дідуню, — відповіла Дора, — я все відчувала, що ваше серце не було настроєне добре до Цезаревичів, що в вас є до них нехіть. Чи це, може, тому, що вони українці? Чи ми тому винні, дідуню? А коли ні, то за що їх уникати і понижати? Вразили вас?

Він тріпнув рукою, начеби його щось укололо, і сказав брутально:

— Іди!

Переступаючи поріг, вона оглянулася.

— Як вернусь, дідуню, то зайду до вас, щоб оповісти, як там було!

Не маючи охоти стрічатися з людьми, що цікавилися гарною молодою вдовою і зазирали за нею, вона пішла коротшою дорогою, просто на узгір’я, де стояв шкільний будинок — тепер власність пані директорової Рибко. По раптовім дощі в каштановій алеї залишилися тут і там, мов дзеркалеві, цятки води, які Дора то обходила, то перескакувала.

Вона була трохи зворушена. Вона буде в тих Цезаревичів уперше. Знає розклад їх мешкання і деякі родинні справи. На душі мов несла гріх. Цезаревичі, хоч рідко, а все ж бували в тети Олі коротко через дідуневу нехіть до них. Її тепер покидає відвага зайти до них. Тета Оля сказала їй, що вони врадуються її приходом, але чим ближче наближалася вона до старої школи, тим більше проймала її несміливість. «Боягуз, дикунка», — сказала б тета Оля і сміялась би з неї. В неї б’ється злегка серце, вона згадує дідуня, зітхає і пригадує всміхнене добродушне обличчя тети Олі з папіроскою в устах. Забуває, що хотіла ввійти з задньої сторони мешкання через подвір’я і подалася мимоволі на сходи.

Стискає уста і стукає у двері. Зсередини ніхто не обзивається. Жде ще хвилинку, потім ще одну… Хтось ізсередини просить увійти. Мужеський голос. Відчиняє двері. Перед нею стояв високий мужчина, темноволосий, з блідою церою й ясними очима.

— Я до пані Цезаревич і панни Оксани. Не знаю, чи застаю їх дома…

— Прошу дуже. Мама і сестра дома, — і молодий мужчина вказує на двері по правій стороні довгих сіней. Рівночасно відчинилися вказані ним двері і Оксана появилася на порозі.

— Як гарно, що ви зайшли до нас, пані Вальде, — заговорила живо Оксана і попросила гостю до середини. Сіли за столом, покритим гарно вигаптованим сукном, де стояла невелика фотографія в різьблених рамцях.

— Чудно, — сказала Дора, відсуваючи знимку від себе. — Це лице мені знайоме, десь я його мусіла колись бачити. Але де?

Вона похилила голову, наче пригадувала, і нараз розсміялася.

— Перед хвилиною! Це той сам, чи син? Наречений кузинки Еви Захарій?

— Так, це мій син, коли ще був старшиною, — відповіла пані Цезаревич, — не хочеться мені вірити, що я його маю у своїй хаті. Вчора по обіді приїхав. Вісім богословів, вибраних співаків, вибралися з ним, диригентом богословського хору… Вони були на весіллю ректорової сестрінки, кілька кілометрів звідси. Щоб таку подорож не робити безцільно, зробив їм мій син пропозицію заїхати сюди, щоб улаштувати тут український концерт на добродійну ціль для вбогої шкільної молоді. Наші прегарні українські пісні, мовляв, повинні пізнавати не лише наші люди, але і чужі. Завтра вечором відбудеться концерт. Мені видається його приїзд, мов сон. Завсіди перебував на феріях під час студій у Покутівці або на парохії у батьків своєї нареченої. Дасть Бог, відтепер за рік, буду мати вже невісточку.

Дора слухала.

Під час того, як пані Цезаревич розмовляла, Оксана віддалилася незамітно і небавком внесла самовар. Вмить стіл застелила білою, як сніг, скатертю, де появилися напечені смачні пампушки і медівники. Ввійшов Юліян у чорній одежі богослова, як ще ходив до міста.

— Пані Дора Вальде, кузинка твоєї нареченої Еви і внучка директора Альфонса Альбінського…

— Чи то не ви були перед більш-менше трьома, може, чотирма роками в Покутівці, бо ім’я «Дора» я собі з уст Еви затямив. Тоді ми ще не були заручені.

— Так. Я верталась з тетою Олею після школи додому і поступила була до Покутівки. Я була ще тоді дуже молода… — і тут перервала раптом, ударивши себе легко по чолі. — Мої рожі, мед!

— Це для вас, панно Оксано, — сказала, подаючи цвіти учительці, — а це для вас, добродійко.

Обі обдаровані подякували, а пані Цезаревич спитала:

— З вашої власної пасіки?

— Так.

Мати поставила золотистий мед перед сином:

— Їдж, сину, таких пасічниць, як кузинка твоєї нареченої, нема багато.