Чи він вже знає всю тутейшу околицю, спитала їмость?

Майже. В перших кількох днях ознайомлювано його з нею.

Був, певно, й над ставом і купався?

Отак. Над ставом. Якраз не через купання, він не є любителем спокійної води, але були з Едвардом. Їздили в ліс, а там вже не могли не бачити ставу. Опісля й купався в нім. Він великий. Дійсно, ліс і став — се найкращі точки в Покутівці, які пізнав дотепер.

«Найкращі місця лісу й ставу то безперечно Ева знає, — докинула їмость. — Вона то в лісі, то над водою літом».

Юліян поглянув на дівчину.

Так матері здається. Вона знає лиш ті місця добре, що в сусідстві їх саду, а далі — що до лісу менше. Сама не любить в глубінь лісу ходити. Але вона його навчить веслувати, якби він хотів цього навчитися.

Вона?

Юліян зчудувався, підсуваючи легко брови, наче роздумував, а відтак всміхнувся.

Дівчина змішалася, бо його очі спинилися на її чолі.

Вона вміє.

І він вже вміє.

Так скоро навчився.

Порозуміти треба.

Ах, то він, певно, лиш поверхово вміє. Бо вона вміє поважно й навіть тоді веслує сама, коли й вихор здіймається й розбурхує дико поверхню води. Не один з гостей, що перебував в Покутівці й пробував сього, впевняв, що се тяжко.

Він усміхнувся.

Наколи вона не вірить, то колись повеслують навперейми. Він так був запалився, зараз в першім часі свойого побуту, до веслування, що брав і ясні вечорі до помочи. Ґазда Матвій вчив його. В дворі казали, що він найліпше в селі веслує. З нього сміявся Едвард і другі в дворі й питали, чи він не схоче часом рибальством зайнятися… але се його зовсім не тривожило. Побирав лекцій у Матвія, доки не навчився. Звичайно, про якесь перфектне знання не може говорити, бо Покутівка ні моря, ні великої ріки не має.

Їмость і о. Захарій усміхнулися.

«Я ніччю ще ніколи не веслувала, — сказала дівчина. І звертаючись через плечі до матері, додала: — Я б також колись ясним вечором або ночею повеслувала, мамо. Се одно я не пробувала. То мусить гарно бути, але й лячно. Мамо, ви чуєте?»

«Чую, Ево. Ти доволі в днину бродиш, то вночі тобі краще висиплятися».

Ева розсміялася легко.

До дверей застукала служанка. До єгомостя прийшли люде з требою й просять, щоб вийшов.

Він се вчинив.

І їмость піднялася з місця. Юліян поглянув на свій годинник. Еві припала задача провести його по саду і показати що краще в ньому, овочі й т. д., а вона йде, щоб постаратись о підвечірок, до котрого попросить обох у свій час.

Юліян і Ева подалися до саду. Вони пішли до нього через той ґанок, на котрім привітав його о. Захарій і котрий зберігав кілька цвітучих олеандрів і два або три зужиті фотелі .

За годину він мусів вертатися, сказав.

Ева зморщила брови.

Вона його ані одним словом не здержить. В них до нічого й нікого не силують. Се не є правдива гостинність. Нехай остане, доки йому мило.

По лиці юнака перебігла легка краска і його погляд задержався на ній.

Вона відчинила фіртку й обоє увійшли впрост в зільник, котрий простягався перед чотирма вікнами двох кімнат. Одної, де пересиджував недавно, й другої, притикаючої до неї. Так що зі всіх тих вікон був вигляд не лиш на зільник, але й у сад, в котрім губився зі своїми стежками зільник. Ева, одіта в ясній легкій одежі, з волоссям, що було з чола зчесане назад, а зверху трохи на задній части голови, зв’язане частково великою понсовою кокардою , виглядала дуже дитинно. Однак до тієї дитинности стояли рішучо в суперечности задумливі великі очі й дрібна зморшка між бровами, коли мовчала, як се й тепер. Коли хвіртка за обома запала в замок, а він опинився поруч неї, вона сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читає або пересиджує, коли смутна.

«Се буває в вас?»

Вона глянула на нього, а коли стрінулася з його очима, в котрих пробився мов усміх, вона спустила вражено погляд.

«Чому се не може бути в мене? І ви думаєте, як інші, що коли одиначка, то вже ніколи не може бути сумна?»

Ні. Сього не думав. Він лиш думав, що в кого такі добрі родичі, як у неї (так він чув), то той і не може мати багато причини до смутку. Дальше він не думав. Але коли він її тим вразив, то нехай простить. Він не вміє бути ввічливим. Він терпкий і через те не вміє до смаку підходити. Змалку на залізо вихований, найкраще від нього здалеку держатися, особливо паннам.

Вона вислухала й лиш коло уст здригнулося в неї, мов там ховалася потайна струнка, й по ній вдарило тепер. Вони йшли хутко, не здержуючись в зільнику, хоч він був гарний і повний барвної флори — неначе прямували до поважної цілі, аж опинилися коло одної білої поручевої лавки, а з тим і коло об’ємистого пня давно зрубаної липи. Тут станули.

Тут вона звичайно читає або вчиться зі своєю вчителькою п-ю Др. Емі. Вона приватистка гімназії. Др. Емі сидить на лавці, а вона на пні. Коли буває строга (а вона нею вміє бути!), вона зсувається з свого пня до її ніг і випрохує прощення, доки та не подобріє й не всміхнеться. Але в дійсности вона ту Др. Емі дуже любить і шанує. Вона образована, самостійна й лише поки що без посади.