О. Захарій оповідав дещо цікаве з своєї парохії, з життя своїх парохіян , про процент «свідомих» та знов «несвідомих», їх відношення до властей, називав їх великими дітьми, котрих не можна самих своїй власній кермі полишити, щоб не накоїли собі якої біди, з котрої б користали їх неприхильники. Доторкався також мимоходом і виїзду таких за море, що хоч і вернули з грішми, з зверхньою політурою , але в душі привозили ту саму некультуру, з якою поїхали, били своїх жінок, запивалися і… оправдувались, що… мовляв, сам заробив, сам і пропив… що кому до того.

Нужда й жадоба побільшити своє майно, чи сплачення якихось довгів , витягає людей з своєї оселі в той новий світ, в котрім наш чоловік з’являється й відріжняється в тамошніх обставинах, мов справжня тварина.

«Чого йдете до Канади, Михайло?» — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку й двоє дітей і був чи не найзручніший робітник в селі, за яким всі рвалися. Він здоймив капелюх з голови, почухався й відповів: «Та я бачте, єгомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де го родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре. Не зароблю — верну. Їдуть другі, то поїду і я».

І справді.

Поїхав і за три роки вернув. Коли вернув, а люде розпитували про всяке й про подорож морем, він між іншим казав: «Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як-то кажуть, „людей“. Ні. Він віз цілий один край, в котрім нічого не було, крім нужди, лахів, голоду й плачу, а між ними був і я».

«Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти».

«Було», — відповів якось глухо, мов чим-то провинився.

«І привіз гроша?» — спитав Юліян зацікавлено.

«Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За час, як був за морем, хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чим раз більше морально зуживається».

«Се Канада з нього зробила», — говорили чоловіки і жінки, бачучи, як він іноді непевним кроком додому вертав, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував.

«Нема кого вдома бити, — говорили. — Хлопців своїх порозганяв по службах , дарма, що ледве від землі відросли, та й сам став волоцюгою».

«А вам що до мене?», — відзивався, коли яке слово дійшло до його уха.

«Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Йди, мой , один з другим в світ, не ньоркайся тут — учися… але тут учися, а там… працюй, і аж тоді… вертай й говори. Моя Домна пішла заскоро в яму, я б ще раз туди вернув, де машини й гроші світ обертають. Ех, мой, гроші, гроші… а ті машини… гадаєте, ми варті щось без них?»

«Ади, який розумний! — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при машинах, а гроші, хоч привіз з собою, але до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. „Отче наш“ не вміє вже говорити; та ще й других посилає… гай, гай… свята земля… ми колись раптом… з-під його ніг… виховзнеться . Та що чоловік без неї варта?»

«За тим щось є», — закинув Юліян.

«Було б, якби була більша просвіта».

«Так, просвіта й організація».

О. Захарій притакнув головою. «Але і боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить».

Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав; «Я маю гарних людей в своїй Покутівці, добрі й не без охоти до просвіти й організації, це й є мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоров’я дав… а то жию з дня на день… Роблю, що можу. Гадаю кільканадцять як виховаю таких, з яких вийдуть зразки культури… й я не жив дурно». Він замовк і відотхнув…

Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову в руки і задумався.

Він чув кілька разів в дворі й поза двором, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча, може, й оригіналом в своїм роді. Був без лакомства на матеріальні здобутки… викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити й шанувати один другого… держати кріпко з собою, любити землю й поборювати брехню, хоч би яку дрібненьку, що їм дуже подобалося й інше.

Так його стадо йшло, наче насліпо, в важних моментах до нього. Рівночасно, одначе, як хтось з поважніших громадян оповідав, не менше ревно обкрадали й обманювали в господарськім керунку… як де лише була нагода. Він відносився до того, коли його про се переконано, як діткнений болючо батько хибним поступованням деяких своїх менше вдалих дітей і без огляду на те старався однаково уморальнювати слабших характером, нарушених «чорними плямами» — як називав їх злі вчинки.