Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.

— Куди? — підхопився Сашко.

— У ліщину. Горіхів нарвемо.

Заїхали в саму гущавину. Коня прив’язали до стовбура листатого клена, а самі пішли шукати горіхи. Незабаром кишені були повні, і хлопці присіли на траву.

— Сашко, що я приду-умав! — пожвавішав раптом Микола, і очі його заблищали.

— Що, кажи вже.

— Раціоналізацію, от що!

— А-а, — махнув зневажливо рукою Сашко.

— Ні, ти послухай, — аж сяяв Микола. — Паровоз на станції, коли маневрує, то вагони не тягне, а пхає. Питаю стрілочника, чого це він їх штовхає. "Так зручніше", — каже. Тоді я згадав — читав десь, що й на річках теж часто буксири пхають поперед себе баржі.

— Навіщо?

— Легше, мабуть. Ось давай запряжемо Буланого, щоб він не тягнув воза, а пхав. Колись, може, усіх коней у колгоспі так запрягатимуть.

Розпрягли Буланого, повернули в голоблях головою до воза і почали в такий спосіб його впрягати. Кінь стриг вухами та косив очима на хлопців.

Виходило не зовсім до ладу. Ужі від хомута не налізали на дугу, а голоблі стирчали високо вгору, мов жерла гармат.

— Ет, — чухав Микола потилицю, — упряж не підходить, і голоблі треба переставити.

— Нічого, — підбадьорював його Сашко, — він уже захопився Миколиною раціоналізацією. — Це дрібниці. Давай голоблі прив’яжемо до хомута віжками, без дуги.

Спробували й так. Нокнули на Буланого, а той уперед не хоче йти, все задкує.

— Сідай на воза, за вуздечку тягтимеш, — звелів Микола.

Сашко сів, потягнув до себе Буланого за вуздечку, але кінь все одно не слухався, мотав головою, оступався назад.

— Батогом, батогом його піджени!

Микола взяв батіг, стьобнув коня. Очі в Буланого налилися кров’ю, ніздрі роздулися. Він рвучко смикнув, виплутався з голобель і став дибки. Сашко повиснув у нього на вуздечці, як павук на павутині.

— Відпусти! Відпусти його! — закричав Микола.

Сашко відпустив уздечку і впав на землю.

Буланий голосно форкнув, вигнув хвоста і помчав на дорогу.

Хлопці кинулися коневі навперейми, але за ним тільки курява знялася.

Микола з Сашком зупинилися, постояли, дивлячись розпачливо вслід Буланому, аж глядь! — дорогою із станції котить підвода, а на ній вусатий їздовий, за яким вони на заготівельному пункті чергу займали.

— Чого це він утік од вас? — спитав дядько. — А віз де?

— Та… заїхали в гайок, хотіли перепрягти. Щось у кущах зашаруділо, зачмихало, захрюкало, він злякався і дременув, — на ходу вигадував Микола.

— Отуди к лихій матері! Як же ви тепер додому добиратиметесь?

Хлопці опустили голови, мовчали.

— Ну, добре, поїхали, причепимо вашого воза, я вже дотягну до повороту. А там один стерегтиме його, другий збігає за конем.

Так і зробили: прив’язали за голоблі воза до підводи, і вусатий доправив їх до повороту.

— Ох і влетить нам! — важко зітхнув Микола, як дядько поїхав од них.

— Буланий усю збрую розгубить, — міркував уголос Сашко.

— Тепер, мабуть, і з їздових знімуть.

— Сама дуга останеться. Добре, хоч її зняли…

— Біжи, Сашко, на конюшню. Буланий досі там. Приведеш назад. Конюхові розкажеш так, як ми вусатому казали. Тільки Сергієві на очі не показуйся. Може, й минеться…

— А чого це мені бігти? Ти придумав таке, ти й біжи, — уперся Сашко. — Знайшов меншого? Дзуськи!

Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.

Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось…

Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому.

Сиділи на горбочку й не розмовляли.

Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку.

Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари.

— Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди.

— То що, може, покотимо віз? — запитав Микола.