Жолобовський, здивований вкрай, віддалився крізь масивні двері.
Велику симпатію мав Антон Никандрович до сусіда, а на рішенні своєму стояв непохитно.
Наодинці він прикам’янів супроти вікна; а коли розхмурнівся, тоді в куток зайшов, під книжкові полиці; швидко озирнувшись на сторони, потім на стелю, — страдно та недужо посміхнувся:
— Хіба ж я воювати йду? Рятуватися!..
Так ясно здогадувався Антон Никандрович: тільки одна, найвужча стежка йому — вирватися, зацькованому оленеві, з круга марюк, що рвуть безжалісно, — стелеться через гіркий ґрунт гарматного поля.
