Людмила — тиха душа, що дивиться крізь темно–сірі, ясні–ясні, повні променистих — від середини зіниць до їхнього обводу — рисочок, широко відкриті очі: дивиться ніби зовсім спокійно. Обличчя Людмили могло відразу сполотніти, мов перед смертю, то вкритися рожевістю — на одну хвилинку, щоб знову набрати звичайного кольору: білого і гарного, як буває крин після грози.

Від темних брів — тіні на очах; і пишна зачіска: крила русявого волосся, що посвічувалось окремими пасмами; овал обличчя, рівно окреслений ніс — ледь–ледь означена торбиночка, а уста — з кутиком на верхній губі, з двома повнотками на нижній.

Людмила висока на зріст; видавалося, що тільки біла сукня її, оздоблена мереживом комірця і перехвачена смугою ясно–синього бархоту під грудьми, могла, спадаючи ритмічними згортками до щиколоток, відтінити пружні форми.

Свій обов’язок природа виконала: добрала рівну пару!

Антон Никандрович був юнак красний до такого лиха дівочого, що стрічні карі, чорні, сірі раз у раз оглядалися на вулиці, коли проминав їх. Та дивувались довго: звідки явився блакитноокий, — перший раз бачать. Часто паняночки після знайомства з ним постоювали на самоті проти люстерка в світлиці, зітхали, знявши станцьовано черевички. «З ним хоч на край світу!.. — шепотіли. — Але — холодний, не дивиться, у–у, бука!»

Батьки Людмили були б трішки прихильніші до не–маєтного Антона Никандровича, якби його родина мала іншу славу. Не можна говорити про скандальну репутацію, навпаки — родину поважали і нею цікавились надзвичайно.

3

В працях Никандра Севастяновича, на думку знавців, в найвірнішому освітленні визначена сутність і відмінні прикмети східного християнства.

Несподівано теософ перервав заняття на катедрі — подався в провінційний городок, на здивування і огірчення знайомих: зажив на околиці у прадавній хатці, оточеній черешнями, яблунями, соняшниками, дивиною, лев’ячими пащами, що світліли біля вікон.

Ходив із сивобородими дияконами вудити рибу; варив куліш під вербою, ночував у курені. Мандрував по селах, роздивлявся на старовинні церкви, щось собі записував у зшиточки. Просиджував безкінечний час під дзвіницями, серед безруких старців, в яких обрубки світилися крізь лахміття; розділяв останні гроші і віддавав одежу з своїх плечей. Відводив сліпців на ночівлю, як вони зоставалися самі — без поводирів, що бігали красти кавуни та яблука. Ночував з волоцюгами, набираючись між ними безсонних скакучих звіряток.

Стеріг городи та баштани з дідами в подраних солом’яних брилях, розкладав з ними багаття, ввечорі відганяв галузкою комарів, заводив довгі розмови про духовні речі, і діди наче сповідалися, що в них на серці. Вранці йшли діди поруч нього, прощаючись, давали кавун на дорогу, міцно–твердо просили, щоб він завітав знову, як трапиться нагода. Верталися діди до халабуд, дякували Богові, що привів зустрітися з добрим чоловіком, — як розмовляли з ним, на душі веселішало. Горожани шанували Никандра Севастяновича за лебедину тихість, але не могли примиритися, що світило науки, і отак низько спускається — серед обшарпанців та баштанних дідуганів. Старий Споданейко і його син були добрі друзі. Відносини склалися прості між ними; вони розуміли один одного з півслова; радо вели розмови, іноді й мандрували вкупі. Від батька Антон Никандрович успадкував любов до точного розбору кожного питання, без схолястичної маніри і нарочитости. Нахил до сміливого розвитку думки — власної, не залежної від модних течій, панівних шкіл, усталених поглядів, опінії «вибраного» прошарку і «стовпів» суспільства, — був найціннішим, як гадав сам Антон Никандрович, придбанням від батьківської науки.

Яким добрим світлом завжди була осяяна в спогадах Антона Никандровича постать батька, високого, згорбленого дідка, зовсім худого, з костуром у руці. Кущувата сіра борідка і ясні очі під навислими бровами.

4

Батько і син сиділи в гіллястому затишку. Антон Никандрович сказав про своє почуття до одної дівчини.

— Хто? — спитав старий.

— Людмила Долинська.

— Знаю; Долинські мріють віддати дочку, в найкращому випадку, за імператора; в найгіршому — за барона. І вона гідна того, а імператори і барони — ні. Доведеться тобі стояти приниженому перед людьми, що їх засліпило звання… а — хорошими людьми.

— Вибір безповоротний.

— Якщо вона покохала мого сина, доведеться їй сваритися з ріднею; окруження криє в собі небезпеку…

— Я вірю в свої сили!

— Сам колись переконаєшся: потрібен подвиг, щоб понищити деякі неминучі зв’язки з щоденністю… Світ — інший, ніж ми бачимо. Опрацюєш Печерський Патерик — це мій заповіт. Бачу, від чого болить твоє серце, і мені від того смутно.

— Сьогодні, — сказав Антон Никандрович, — миліші повісті іншого змісту, ніж житія…

Старий пильно подивився на сина. — Будь, мій сину, рішучий, коли доведеться діяти. Що — мати?..

— Зараз піду до неї.

— Що порадить, — виконай! В справах серця матері здебільшого ясновидющі. Я радо виїхав би з тобою в Софію, наприклад, чи в Відень. Були б ми разом.

— Тату, пізно!.. Без Людмили нема мені дороги: ми з’єднані навіки.

— Я хотів би бачити Людмилу своєю дочкою.

— Благословіть мій вибір! Перешкоди такі дрібні, я подолаю їх.

— Сину, та кращої дівчини в світі немає. Але батьки її не згодяться! Скільки я передумав над тим, що тепер робиться. Люди верхніх прошарків засліплені: як не умовляй їх, нічого не помагає. Самі в безодню сунуться і народ тягнуть. Я хоч простому людові правду скажу. Я зрікся всього, нехай сміються; правда дорожча. Зрештою, спробую поговорити з батьками Людмили.