Лотосов серйозний; навіть сумний. Лаконічно підсумовує:

— Тікати в Ієрусалим! Я пробував. Піймали.

— І що? Рубали ліс?..

— Скільки хотів.

Несамохіть Антон Никандрович посміхнувся: він чудний, цей містик.

— Вам смішно, і мені смішно, — сказав Лотосов. Антон Никандрович повернувся до нього з докором:

— Невже ви образилися?

— Ні; згадав смішні сцени. Перед світанням мороз; по снігу, в темноті поспішають ув’язнені до вбиральні, — вона за кілометер від бараків. Мусять встигнути туди й назад до початку праці. Першими вилазять безногі, якщо падають в ями, там і замерзають. За ними йдуть невидющі; перечіпляються через безногих, вилазять нагору. За невидющими йдуть сухорукі й однорукі, а далі простужені, всякі недужі, всі в шматтях, сірі, як глина. А здорові переплигують через тих, що впали, бо мусять поспішати. Зразу ж відбувається похід від убиральні до бараків. Потім праця. А за всім смерть. Я так засміюся, що заридаю. Ану, будь ласка, огляньтеся!

Старий здивовано напружив брови, повернувся до фундаменту, що лишився від храму.

— Там, — простягнув Лотосов правицю, — сиділи старці, лірники, цимбалісти, скрипалі, співці, просто жебруща каліч, — де вони тепер… не знаєте? Я бачив де: повезли їх і — в морозну річку під кригу. Понесла вода в океан; там недалеко. Риба сита стала; багато ловили її — на консерви для соціялізму.

— А я думав, де вони ділись? Так раптово зникли. Це ж несвітський жах.

— За кордон, за кордон, — зашепотів Лотосов, — як прийдуть німці, зразу ж за кордон! На жаль, я тільки й знаю: гутен таг та мерсі.

— Я повинен тут зостатися. Вітчизна — от що!

— О, дивезний старий! — підняв долоні Іона Іванович. — Йому на печі сидіти.

Вони знов повернулися до «Дискобола»; можна було подумати, глянувши на них: два підстаркуваті милуються на статую, що влада поставила для втіхи населення.

Іона Іванович говорить збуджено:

— Ви ж на верхів’ї культури, а так про вітчизну… для нас вітчизна — світ! Я росіянин, ви українець, обох нас однаковою дорогою в Сибір водять. Стрілятимуть однаковою кулею. Так будьмо ж громадянами всесвіту!.. він — наш.

— Я згоден, при умові, що всі озброєні росіяни вийдуть з наших земель. Тоді швидко домовимося.

— А–а! — протягнув Лотосов. — Бач куди… хитрий!

З українцями як говориш, то видно: для них питання про відносини з Росією мають такий вигляд…

Невідомо, який вигляд питання намалював би Лотосов; у момент, коли він вимовив слово: «вигляд», на вулиці зчинився неуявимий гармидер. Лотосов і Антон Никандрович повернули обличчя до метушні біля зупиненого трамвайного вагона. Швидко й самі приєдналися до натовпу, що кидався то в одну, то в другу сторону, а нові й нові цікаві бігли звідусіль, витягали голови і штовхалися ліктями. Лотосова течія понесла в один бік, Антона Никандровича в другий.

Через голови передніх було видно: коло пошкодженого трамвая лежала розбита вантажна автомашина. Кондуктор між двома міліціонерами підкидав руку з великим ключем і в чомусь переконував, показуючи на шофера з вантажної автомашини. А нема шофера з другої — «легкової» автомашини, що передніми колесами набігла на тротуар і вдарилася об бетонову підставу під естакадою. Накривка з мотора злетіла, і сам мотор аж вивернувся з свого гнізда. Широка шибка на авті розбита вдрузки. Група перехожих взяла пораненого військового — водія цієї машини; повела його геть від місця катастрофи — до найближчого магазину, а він закривав обома руками обличчя в крові. Зразу ж за ними вбігла в двері санітарка, що була десь неподалеку.

Люди так товпилися на перехресті, що Антон Никандрович ледве випручав лікті і став на приступцях — саме на розі під глянцюватим зеленим будинком. Став і спитався свого сусіда, голубоокого підлітка, обпаленого сонцем до найвищого ступеня червоношкірости і білочупринности.

— Що сталося? Розкажіть мені, будь ласка!

— Швах діло, — авторитетно пояснив підліток. — Шофер грузовика партач, показував номер, — газонув, хотів проскочити в кондуктора під носом, а його трахнуло, — трамваєм, раз! і точка. Можна було дать направо: трамвай стишить хід — і все в порядку. Або тормознути. Ну, лейтенант — молодець! Перед очима — грузовик через дорогу; тоді він — на тротуар… а там пацани з дитсадка йдуть; бачить лейтенант: біда. На залізо звернув — скло посипалося! сам об’юшився, а з честю вийшов: без дитячої смерти! Судитимуть його за шкідництво, їм машина, гадам, дорожча, ніж малишва.

Підліток сплюнув крізь зуби (чвірк!) і заспокоїв Антона Никандровича:

— Не журись, дядя! Бувай здоров!

Після цього, як бомба, врізався в натовп.

Він мав рацію. З’явився понурий вісник наступних подій.

Обов’язковий при кожному публічному скандалі Митька Мікроб зліз на поруччя при вітрині магазину і викрикнув з гістеричними інтонаціями:

— Держава соціялізм будує, техніку вводить, а він мотор ламає, шкідник!

Викрикнувши, Мікроб простягнув руку до рота якогось засмученого громадянина, що низько насунув пом’ятий капелюх і курить; простягнув руку Мікроб, забрав з рота папіроску і надірвав вогкий кінець паперового мундштука. Закурив і зневажливо повчає пограбованого:

— Надо порядок знать: подержався хоботом за папіроску — дай другому. Невихована публіка!

Громадянин многостраждально подивився з глибини капелюха і, тяжко зітхнувши, почав вибиватися з натовпу.

ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»

Антон Никандрович знудьгувався, як лісний звір у залізній клітці, слухаючи безбережних метикувань «псаломщика», що з геологічною повільністю вів аргументи «від Адама». Волосинки в бороді Антон Никандрович перебирав десятий раз, коли доповідач, зрештою, наблизився до предмета своїх атак. Оперуючи поспіхом писаними студентськими конспектами, секретар парткому починав «брати бика за роги» в наелектризованій атмосфері. Присутні, налякані прокурорськими фразами, з замиранням серця стежили слова Тімурленкова, бо ж сьогодні жертвою «клясової пильности» мав стати вельмизнаний науковий робітник. А механіка організованого душогубства всім відома: спершу — обвинувачення на зборах, потім — звільнення з посади і стан «зачумленого» (знайомі обминають його на вулиці, боячись запідозрення в «зв’язках»); зрештою, однієї ночі людина зникає. І навколо така настраханість, що й розмови про нещасливу долю приховувалися вночі по кутках. Це — так, якби червоні трамвайні вагони у великому місті посходили з рейок і почати бігати по вулицях, давлячи населення, а хто проти цього протестував, того кондуктори вбивали залізними ключами по голові. Населення означило хвилі особливо лютого масового душогубства старим словом: «пошесть».