— Постовий Грановський!

Грановський відокремився від темної стіни кукурудзи, ударив закаблуками:

— Слухаю, товаришу сержант!

— В чому річ?

— Щось підкрадалося до вогневої!

— Можете сказати точніше?

Грановський мовчав.

— З якого боку підкрадалося?

— Звідти, — Грановський показав на кукурудзу.

— Перевіримо, — спокійно сказав Султанов. — Хто хоче перевірити?

Ніхто не встиг відповісти, бо з кукурудзи, босий, у самій спідній сорочці з'явився їздовий Планкін. Він притискував щось до грудей і йшов просто на сержанта.

— Планкін, шо сталося? — крикнув Султанов.

— Киця, товаришу сержант. Ось погляньте!

— Одставити кота! — наказав Султанов. — У вас музичний слух, Грановський. Планкін, заступайте на пост! Для усіх відбій!

Але спати ту ніч усмак їм не судилося.

Щойно стало сіріти, знову крик, знову тривога, знов зривалися вони з нагрітих місць, готові не так на добре, як на лихе, але знов могли відітхнути з полегкістю, не побачивши ніякого ворога, ніякої загрози, погано тільки, що вже й ніч не ніч і спання не спання, усе попсовано.

Султанов ніби й не спав, не лягав, був уже у всьому своєму блиску, свіжий і бадьорий, а перед ним горбився тяжко Ардаб'єв, м'яв траву чоботярами, щось мимрив.

— Голосніше! — звелів йому сержант.

— Аман, — бурмотів Ардаб'єв, чапкаючи своїми чоботиськами, ведмедкувато щулячись перед Султановим, — аманба, товаришу сержант… Коні, значить, що?.. Спутав, пустив їх пастися… Кажу Буднику: та, кажу, дивись, а я посплю… Аман! Я задрімав, а Будник і собі… Глянь — коней нема! Ми туди, ми сюди — нема!..

— Так, — спокійно промовив Султанов. — Підсумуємо, старший їздовий Ардаб'єв. Коні, яких ви мали стерегти, за яких відповідаєте, зникли в невідомому напрямку.

— В невідомому, — повторив Ардаб'єв.

— Все ясно. — Султанов глянув на свій компас. — Даю вам двадцять чотири години, Ардаб'єв, — і коні повинні бути в розташуванні. Коли не буде коней, я віддам вас під трибунал!

— Товаришу сержант!

— Одставити балачки! Наказ зрозуміли?

— Так точно!

— Виконуйте!

— Тепер ти, Малий, розумієш, яку українську пісню мають любити всі народи й племена? — прошепотів Палярус Козакові.

— А яку?

— Сміх у залі! «Розпрягайте, хлопці, коні»! А чому? Бо це єдина пісня у світі, яка запрошує чоловіка спочивати! Як там співається далі: «Та й лягайте спочивать». Коли б я був вашим сержантом, я б співав її з ранку до вечора!

— Тому та й не будеш ніколи сержантом, — зауважив Боря Тетюєв.

— Мовчи, Алоллон! — огризнувся Палярус. — Товаришу сержант, не дозволите додрімати додаткових годин зо три по вашому компасу?

— Одставити дрімання, — добродушно промовив Султанов. — Солдат не той, хто спить, а той, хто бодрствує! А вам для розминки принести разом з їздовим Будником сніданок для особового складу і передати моє письмове донесення командиру роти!

Знов розпросторювався над землею день, і знову й знову кидав їх Султанов до гармати і від гармати, мучив і вчив, вчив і мучив, і вже здавалося їм, ніби стали вони продовженням їхньої гармати і їхніх карабінів, ніби самі їхні пальці стали снарядами — бронебійними, осколочними, картеччю, а їхні руки і м'язи — твердими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю. Кулеметники, які ще вчора обладнали собі окопчик, встановили свого кулемета Деггярьова, усе прибрали, замаскували і тепер нудилися від неробства, приходили подивитися на муки артилеристів, але щойно вони витикалися з-за кущів дерези, Султанов гримав на них:

— Прошу зайняти свою бойову позицію!

ї гарматна обслуга була вдячна йому за те, що нікого не хоче підпускати до їхньої вогневої, не дозволяє перетворювати священнодійство бойового навчання на пусте видовище для зледащених душ.

— Артилеристи! Протитанкісти! — гримів Султанов. — Ми повинні битися, як барси!

— Товаришу сержант, — не без єхидства в голосі поспитав Палярус, — дозвольте запитання?

— Дозволяю.

— Що таке барс? У нас є такі молоді бійці, як, приміром, Козак, що не можуть уявити такого звіра.

— Барс — це такий звір, до якого вам, Палярус, ніколи не дорости. Ясно?

Пролунав сміх. Він був такий несподіваний, що навіть Султанов розгубився і за звичкою скомандував:

— Одставити сміх!

Але цього разу його команда не подіяла, її зневажено відверто й обурливо, сміх не втишився, він мовби дратував сержанта своєю непокірливістю, непогамовністю, свавільністю.

Козак перший збагнув, що то за сміх і звідки він.

Сміялася Санька.

Стояла в кукурудзі, голоруко розіп'ята між зеленими стеблами, вгрузаючи босими ногами в пухнасту землю, у тісному ситцевому платтячку, з розвихреним русявим волоссям, дивилася на них своїми лінивими дикуватими очима, мовчки сміялася, а тоді повільно, мовби знехотя зворухнулася і щезла в кукурудзі, так наче й не було її.