–  Ну, онучку, ти мене потішив. Все вірно переповів, усе, що я тобі оповідала… Та я щось зморилась… Чи може воно на дощ заходить,… чи може вітер міняється… - І Баба Леля почала підводитись із свого ослону-«престолу». Півник кинувся, щоб допомогти їй звестися.

–  Ой ні, хлопче! Ти ще малий, щоб бабу підтримати. Як ото гепнусь, то й тебе придавлю!
– І, спираючись на ковіньку, поволі почвалала Баба Леля до комори.

–  Бабо Лелю! А коли все доказати?

–  Та можеш завтра,… чи коли. У вас ще тиждень на збори.

–  Добре, Бабо Лелю! То я побіг!

–  То бігай, хлопче! Та скажи своєму нерозумному вуєві, щоб був пильним - межи вовки їде!

–  Я так і скажу, Бабо Лелю! Я побіг!

Але Півник тільки тоді побіг до дядька Півня, коли побачив, що Баба Леля щасливо дісталась до комори.

Нараз його посвистом покликали із чагарів. Хлопчина озирнувся - он за купою зелені ховався дядько Півень. Він підманив мовчки, пальцем, до себе хлопчика.

І ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошіль для вугілля.

–  Ось що. Півнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугілля. Йдемо по мед. А в кошелі всю снасть сховано. Не бійся - я не злодій. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш - там, де сходяться землі боярська, княжа та сільська. Там нічия земля.

–  Де ж там борті? Там усе хирявий підлісок та старі криві сосни.

–  Побачиш!…

І ось вони стоять під старою товстою вільхою. Під ногами хлюпає руда болотна вода.

На чорній корі, невисоко над корінням вирізано дядькового знака - здибленого коня.

Дядько повісив на криву сосонку і витяг линву. На одному кінці міцна рогулька, а на другому кінці ще рогулька, і до неї припасована дощечка.

Дядько прив’язав до мокрих постолів залізні пазурі, обв’язався линвою, а стовбур обперезав сиром’ятним пасом. Відкинувся назад і почав рухатись по чорному стовбуру. Відкинеться на ремені, підтягне одну ногу, потім другу, добре втискуючи залізні пазурі в кору, і швидко тоді вже випростається, ослабивши ремінь.

Півник внизу, задерши голову і затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька.

Дядько дістався до товстої гілки, став на неї. Рипить. Малому все аж стисло - вільха дерево слабке, ненадійне.

Ось дядько перекидає рогульку на линві за товстенний сучок. Підтягає на линві сідало, перевіряє його. Обережно сідає на нього. Вивільнивши ноги і відв’язавши пас, стравлює линву і плавко спускається до верхівок очерету. Зависає над головою Півника.

–  Подавай швидше торбу з горщиками, глек і личину! І ножа!

Дядько надягає шапку-личину з берести та кінського волосу. Обв’язує линвочками сорочку і штани, щоб бджоли не проникли під полотно.

–  Ти візьми лика і все обв’яжи! Та шапку добре натягни! Та відійди подалі! Та дивись пильно на всі боки! Прислухайся.

Дядько тягне вільний кінець линви, і линва, поволі посуваючись по змазаному салом гаку рогульки, підносить дядька Півня вгору, до самої борті.

Зав’язавши міцним, але простим вузлом линву, роздмухує жар у глечику з дірочками.

Білий молочний дим огортає все навколо туманом. Дядько з-за спини вихоплює стару, надщерблену сокирку і двома ударами розширює дірку дупла.

Півень занурює руку в дупло і перекладає в горщик здоровенну кулю золотих стільників.

Затим наповнює другі горщики золотими стільниками.

Глечик з трутом висить на рілці і курить молочним димом.

Бджоли, гудучи, мов далека буря, обліпили дядька суцільним золотаво-чорним шаром. Дядько щось кричить небожу, але зрозуміти важко.

Зрештою, дядько розв’язує вузол линви і просто летить униз. А щоб не обпекти пальці, обхоплює линву полою свити.

За дядьком падає хмара бджіл.

Малий підлазить під перевернутий кошіль, але все ж кілька бджіл проникли у схованку. Вчепились в його сорочку. І гудуть так страшно, що серце холоне. І до того ж не знаєш, звідкіля вони вжалять.

Дядько підхоплює все начиння і, розмахуючи димлячим глечиком, швидко рушає до чагарів.

Малий зводиться на тремтячі ноги і поспішає за ним.