–  І ми підемо далеко від берега?

Варяг кивнув головою. Тоді дядько Півень дав гроші і відправив на торжище чотирьох воїнів за поживою. А сам з кількома людьми вирядився по воду до водозбірні. Варяг же покликав малого і почав з ним, починаючи від носа до демена, востаннє оглядати судно.

Перекладач, він же й провідник, з’явився добре по обіді. Чорновидий кучерявий чоловік із пласким лицем і гачкуватим, як хижий дзьоб, носом. З усіма чемненько привітався, почав говорити, що він ще піде додому переночує, а завтра вранці на світанку він прийде і вони тоді вже рушать в дорогу.

Півник зауважив, що він говорить руською мовою краще за Тарона. Тільки часом, буває, швидко проговорить, а тоді довго мовчить і потім знов швидко говорить.

Тлумач уже хотів іти, як дядько Півень запросив його хліб з ними розломити і вина скуштувати знаменитого, корсунського, із княжого льоху. І дядько Півень гречно відхилив полость намета під щоглою. Поки тлумач нахилявся і сідав у затінку на беседку, Півник встиг розгледіти, що між двома беседками поставлено барило, а на ньому велике стябло з наїдками - хлібом круглим грецьким, шматками в’яленого м’яса, невеличкими копченими рибками купою, а також трьома срібними пласкими чашами. І глек стоїть. Варяг тримає однією (!) рукою корчагу (а вона Півникового зросту) і наливає у глек вино темно-вишневе. Тут дядько Півень обернувся до входу в шатро, побачив, що малий спостерігає за всім, та й опустив полость намета.

Довго пригощались в наметі славні мужі. Вже й сонечко позолотило заборола і башти, коли з намету виповзли дядько Півень і Варяг. Їх добре хитало і вони підтримували один одного. Хоча Варяг підтримував рукою дядька Півня, а дядько Півень підперав тім’ям під пахви свого велетенського сотрапезника.

–  Браття-молодці, - виголосив дядько Півень з-під пахви Варяга, - відпочиваємо до третіх півнів…

Всі полягали відпочивати на беседках, позагортались у плащі.

Тільки Варяг, заточуючись та важко сопучи, перебрався до стернового весла. Обмацав кожну п’ядь весла, попустив закрутки і витяг лопать із води. Покликав до себе Півника.

–  Знаєш, чому ми заспали тлумач конунга Містілава?

–  Щоб він не пішов спати додому.

–  І все?

–  Ну… не знаю…

–  Тому що тлумач є чоловік-собака конунга Містілав. Він не єсть дурень. Він бачить барила води, бачить запас хліба.

–  Ну то й що?

–  Е-е-е!
– Варяг гикнув і заметеляв головою.
– Він побачив воду, хліб - побігти до конунг Містілава і сказати: «Дракар пливе не бачити берег. Дракар пливе чистою вода».

–  Ну то й що?

–  Поки зараз - ніщо! Але потім швайка вилазити з міха…

Варяг розпачливо махнув рукою, замовк і заходився закручувати линви кермового весла. Після весла Варяг облазив, де тільки можна було, весь човен. І Півник за ним. Варяг тільки сопів, важко дихав і все вистукував пальцями по дошках, брусах, шпангоутах. Перевірив кожну петлю для весел у бічних віконцях фальшборту. Промацав усі, один за одним, кочети-скарми.

–  Тепер і ти спати, і я спати.

Малий примостився в закапелку на носу, прихилившись спиною до форштевня. Варяг дав йому вовняну дергу. І хоч вона тхнула потом і рибою, проте добре гріла, то й спати під нею було тепло і солодко. Крізь сон малий чув, як на човні почалось тихе камешіння. Потім тихо забурулилась вода за бортами. І той рух води передався обшивці дракара. Напруга проходила по всій довжині тонких предовжелезних дубових дошок і досягала стрімкого височенного форштевня. Весь цей рух і вся напруга починали просто гудіти в дереві. Від гудіння, що напружувалось в дереві, малий прокинувся. І більше йому спати не хотілося. Хоча була ще темна зоряна ніч. І навколо було тільки море. Тихе море з лінивими хвилями. І ті сонні хвилі розтинав стрімкий біг. Берега і вогнів на березі не було видно. Тільки часом легенький павітер приносив на човен тонкий аромат чебрецю і солодки.

Малий спиною до форштевня напівлежав, напівсидів у щілині між обшивкою правого і лівого бортів. Спиною він був до руху човна. І при астральному розпливчастому світлі ледь-ледь розрізняв всіх веслярів на беседках. Веслували всі. Навіть дядько Півень і сокольничий. Вони сиділи на першій беседці. А Варяг стояв просто перед Півником. Підняв руки і щось міряв пальцями та шворкою, кінець якої затис зубами. Півник зачудовано дивився і дивився на дії Варяга. Та ось він повернув голову і зазирнув за борт. Там і було диво - навколо кожного весла закипали смуги зелено-блакитного вогню! Кожна краплина, падаючи, вибухала блакитним сяйвом!

–  Ой, вода горить!
– не втримався хлопчик і голосно скрикнув.

Варяг щось процідив крізь стиснуті зуби на зразок: «Не мертвися, так буває». Але малого це не задовольнило і він вибрався із свого кубла-щілини і підступив до Варяга.

–  Мій господине, скажи - це небезпечно?! Це нечиста морська сила?!

Варяг ще щось промурмотів, а тоді зав’язав вузлики на шворці і вже з вільним ротом відповів:

–  Так на південні моря починається кінець літа. Це знак - все добре нагрілось… У лісі бачив пеньок світить гнилий?

–  Бачив.

–  Так і море. За літо збирається дрібна труха із води і світить. Тут на земля полуденная світить ночі жук летючий і хробачок повзучий. Сильно світить!

Справді, коли їм через кілька днів безупинного веслування довелось ступити на берег, то першої ж ночі Півник побачив справжні рої тих жуків-світлячків. І так було всі ті дні довгі, поки вони з Варягом чекали назад дядька і всю залогу.

А сталося ось що. Варяг по зірках і сонцю проклав шлях човнові так, що вони жодного разу не наближались до берега. Тому то й запаслись джерельною водою і в’яленим м’ясом та прісним грецьким хлібом. Потім, на якийсь день вони круто повернули на схід і рівно в полудень пристали до берега.