— О-о! Сеньйор Безрух в чудовому настрої. Скільки?— вигукнув довготелесий «іспанець» із штату Біскайя, імітуючи пучками підрахування грошей.

— Відклав розмову,— видихнув Безрух. Він не хотів відверто висловлювати своє «незадоволення» рішенням генерала.

Довготелесий кмітливо присвиснув. Перечекав, доки захеканий поспішанням Адам Безрух сяде за стіл на лаві в цій радянській хаті «майбутнього комунізму», як, іронізуючи, називали вони хату літньої колгоспниці на околиці села, під лісом.

— Відклав генерал розмову, але я... Я так йому і сказав, що нянькою того генеральського щеняти не буду!

— Ого! Такого героїчного вчинку від вас я не чекав, але вважатимемо, що ви його зробили. Вірно, сеньйор

Адам? А ще вірніше буде, коли сеньйор прародитель людства так само мудро поведеться й надалі. Дитя — справді зайвий клопіт для обер-лейтенанта такої армії! Бойовий успіх за успіхом. На якого диявола, скажіть, будь ласка, їм отой виродок?

— Вам він, правду кажучи, теж на такого самого диявола потрібен,— перебив скучним голосом Безрух.

— Нам теж,— охоче згодився високий «іспанець».— Але наші господарі працюють не тільки на себе і не тільки для сьогоднішнього дня, а й для завтра. Для завтра, зрозумійте, Безрух! У них — бізнес...

Високий замовк, набиваючи тютюну в товсту обгорілу люльку з вигнутим чубуком. По тому, як поглянув на нього Безрух, він безпомилково зрозумів, що торг з Ада-мом уже відбувся. Лишилося лише — сскільки та... хіба що деякі формальності.

— Скільки? — запитав півголосом уже спокійний Безрух.

— Як і вчора. Попит на такий товар невеликий, але наше слово — закон! Як і вчора.

— А формальності? — допитувався Безрух, як ділок, даючи тим зрозуміти, що він згоден.

Десь біля печі з полу для спання підвівся другий «іспанець» і, трохи подлубавшись у спідній кишені, простягнув Безруху папірець — заготовлену для відправки телеграму.

— Тільки підписати і відправити з штабного телетайпу оцю телеграму,— промовив англійською мовою.

Телеграма була коротка, друкована на машинці. Безрух швидко перебіг її очима і, ніби тарілку, простягнув той папірець до високого — мовляв, кладіть.

— Відразу ж після підписання і відправки телеграми одержуєте половину, але... пристойними німецькими марками. Другу половину, доларами, одержите на сусідній залізничній станції, як тільки вирядите нас двох поїздом, а ще краще — авто аж до передових частин наступаючих військ фюрера.

Безрух усе ще тримав простягненою руку з папірцем. Уста розпливлися в ядучу посмішку невіри.

— «Расскажите вы ей, цветы мои...» Ах, ви не розумієте наших благородних романсів. Коротше кажучи: перша половина кладеться на стіл при урочистім підписанні цієї хартії майбутньої долі генеральської доньки.

Валюта... Власне, валюта на території райху нехай буде і в марках. Але в порту мені потрібні долари! Я їду туди, отже, ви розумієте, як мені потрібна міжнародна валюта!..

Високий мить повагався і, то більше для форми, потім рішуче подав руку. Згода, цілковита згода, хоч шановний Адам... шкуру дере з свого ж брата, таємного співробітника.

Адам Безрух поклав папірець на стіл, пригладив його мізинцем правої руки, ще раз перечитав і в двох місцях оглядно виправив текст. Високий відрахував йому фашистські марки, викладаючи їх стопками поруч з телеграмою. Безрух переписував виправлену депешу на військовий бланк, але крадькома з насолодою стежив за руками «кореспондента», які з витренованою ритмікою відраховували кредитки. І коли «покупець» з розмахом азартно пришльопнув по стопці останньою кредиткою, Безрух пригнувся і добросовісно підписав своїм звичним розчерком телеграму:

«... Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом нейтральний порт Сетубал здати міс Гревс Катабанья три обер-лейтенант Адам Безрух».

Підписав і відсунув мізинцем. Не спиняючи руху, важко поклав долоню на купу грошей. Нестримна посмішка задоволення, немов у дзеркалі, відбилася такою ж посмішкою перемоги на обличчі його щедрого покупця.

Господиня дому, літня жінка, ще з минулого вечора і цілу ніч вирішувала свою долю, долю хати, господарства під лісом у селі, долю якогось життєвого затишку. Вслухалася в незрозумілі їй гарячі розмови і по закінченні торгу старанно прибрала, підмела хату. Аж тоді тихо вийшла надвір.

Постояльці прифронтової лінії ніби й не помічали її. Лише бачили, як вона потім поралася в дворі, але... до ночі не повернулася в дім. Обер-лейтенант Безрух, єдиний з чотирьох постояльців, чудово говорив рідною їй мовою. Чи таку натуру нестримну мав, хизуючись перед чужою жінкою, а чи з інших якихось міркувань проговорився про якусь генеральську доньку, яку він нібито для безпеки в перший день війни вивіз з прикордоння до своїх знайомих у одне портове місто.

— Сирота. Майже безпритульне дитя, а тут така війна! Ледве вихопив, урятував...— хвалився обер-лейтенант добротою сердечною.