В той ранок Марія якось поспішила випустити дівчинку погуляти, бо знов збиралася навідатись до Андрія і таки покінчити з цією справою. Після вчорашньої розмови з ним у штабі вона цілу ніч не спала, але відчувала, що Андрій усе-таки не чужий для неї.

Поралася по хаті, готувала дитині другий сніданок, бо ж Одарка Максимівна ще з учорашнього дня десь пішла до родичів аж на той далекий куток села. Умови нічних перепусток на цьому прикордонні останнім часом надто ускладнилися, жінка там і заночувала.

— Нінусю! — гукнула з порога, як завжди робила.— Ніночко-о!

І не відчула якоїсь тривоги від того, що дитина не обізвалася відразу ж. Ступила за ворота, поглянула з-під руки аж у вулицю до містечка, де гуляла дітвора. Гукати — не почують, краще підійти і забрати дочку.

Ішла, а думками знов була в тій же кімнаті, в якій ще вчора так ні до чого й не домовилася з Андрієм.

— Ви Ніночку шукаєте, тьотю?

Аж йокнуло щось під грудьми від цього дитячого запитання.

— А вона... поїхала до тата, до генерала Андрія Тихоновича,— в кілька голосів повідомили діти.

Дорожня автомашина не була новиною на цих прикордонних лісових шляхах. До того ж вона нічим не відрізнялась од інших, навіть військових машин. Особливо на думку дітей, які в цей ранок бачили її з генеральською Ніночкою на сидінні біля водія.

Хіба вперше їм бачити щасливе від задоволення генеральське дитя в авто? Хто з водіїв штабних автомашин не підвозив малу втішну генеральську доньку? Не тільки діти, але й жінки-сусідки, які знали генеральшу, не мали жодного сумніву, що Ніночку підвозив шофер якоїсь штабної автомашини не лише з дозволу, але й за наказом самого генерала.

Тільки Марія Йосипівна думала інакше. Вона розцінила це як крадіжку батьком власної дочки після невдачі по-доброму домовитися з дружиною про відправку Ніночки до бабусі.

Вантажне авто шляховиків з неймовірною швидкістю пронеслося лісом, звертаючи на якісь просіки, викручуючись поміж столітніми деревами. Така їзда захопила дитину. Машина раптом спинилася десь на краю лісу, не виїжджаючи з гущавини.

— А де ж тато, він полює? — запитала дівчинка в шофера. Шофер хоч і спинив авто, але не виходив з нього, очікувально позираючи навколо.

— Тато буде там, Ніночко,— кивнув головою вперед.— Он той дядя поведе... на полювання.

— До тата? — допитувалася з дитячою настирливістю.

Водій не відповів, вискочив з авто.

— Чого ж воловодитися? Мушу вже бути на базі. Забирайте,— звернувся до майстра Безруха, який квапливо вийшов з просіки.

— Встигнемо. А як вона? — виразно кивнув на дівчинку.

— До батька квапиться.

— Встигне на торг... Значить, так, Вадиме: поставиш машину, а сам приходь. Тебе чекатимуть.

— Може б, порадитися спочатку? Працюю ж без зауважень...— висловив свої сумніви водій.

— Усе одно пропадеш. Забув, чий син, де батько? Дві судимості в батька, чужий паспорт уже в кишені. Думаєш, не докопаються? Неодмінно приходь...

Шофер нетерпляче відмахнувся.

— Забирайте. Дивитись не можу, воно ж вірить нам...

Безрух злодійкувато озирнувся, лапнув за кишеню, де лежала зброя. Коли б не авто, яке конче треба було відвести на дільницю, щоб замести сліди, він значно простіше домовився б з цим водієм.

— Гаразд, гаразд,— стримуючи себе, майже спокійно сказав майстер і відчинив дверцята машини.— Скажеш генералові, що ми з Ніночкою човном приїдемо на риболовлю.

— Скажете, дядю? — допитувалася дівчина, тримаючись за руку Безруха.

Майже в ту мить авто заревіло і, круто розвернувшись між деревами, швидко зникло в гущавині. Дівчинка ще кілька разів озирнулася на. віддалений гул, але «дядя» поспішав і тяг її за ручку геть поміж кущами чагарника.

І другого дня був такий самий червневий ранок. Генерал Дорошенко ночував при штабі. В ранню тіару вийшов на веранду подихати свіжим повітрям перед початком щоденного вислухування інформацій і рапортів військових начальників його з'єднання.

На цей раз ще трималися по долині легкі тумани, повітря мовчало, немов перед бурею. Генерал спустився східцями в невеликий садок, зірвав і пожував вишневий свіжий лист. Терпкий і гіркуватий присмак змусив стріпонутися всім тілом. Озирнувся на гупання.

Його ад'ютант зіскочив просто з балкона-веранди і схвильованим голосом поквапно сповістив:

— За вашим наказом я не впустив до штабу Марію Йосипівну. Вона ображала вас словами.

— Як саме? — різко перебив генерал.

— З дому... зникла ваша дочка, товаришу генерал.