Де ж ті амфібії? На подвір'ї райкому та райвиконкому - глухі удари сокири: при багряному світлі смолоскипів, по коліна в воді там працюють люди - нашвидкуруч в'яжутьплоти. Човнів нема: які були, позривала, понесла вода. Найгірше, що все - зненацька. Ніч з раптовим навалом води, з вітром, дощем, а подекуди з градом; з якогось колгоспу передають: град б'є такий, що шифер, черепицю пробивав па фермах… Не передбачиш усіх підступностей води, напругої, справді агресивної. Обходить, проникав, всюдисуща, з'являється проривом в зовсім несподіваних місцях.

–  Перехопило вулицю Ломоносова! Топить хлібзавод! Заливає підвали міліції!…

І знову короткі, чіткі накази:

–  Рятувати людей. Найперше людей. Не допустити жертв.

“Рятувати людей! Тут все зараз звелося до цього, до го^ лого принципу гуманності, конкретної, ділової, - думав, в| стоячи в гурті незнайомих людей, Колосовський.
– Опергрупи, плавзасоби, зв'язок… Малопоетично? Війнуло фронтовим чорноробством, суворістю, виконавчою безвідмовністю? Чи, може, інакше й не можна перед лицем хаосу, перед лицем розвергнутого зла? Навряд чи зараз звабив би кого своїми буйнощами цей вибух правічних неконтрольованих сил… І якщо є поезія в богемній розхристаності, то невже нема її тут ось, де воля бозсонна, де мужність і дух самовладання шикують людей для дії, для випробів, може, трагічних”?

О третій ночі ратушу з її давнім середньовічним годинником на вежі освітили голубі снопи прожекторів: з залізним гуркотом наближались амфібії. Плавзасобами йменуватимуться вони в сухих зведеннях потім, після повені, бо йтиме то мова і про плаваючі танки, і про спеціальні бронетранспортери різних типів, але в народі зостанеться про них слава поетична, однослівна: “Амфібії!”

Гуркотом моторів, скреготом гусениць виповнився майдан. Під світлом фар блідими були люди в дощовиках. Один з найпотужніших прожекторів наказано було спрямувати вгору, щоб він, небосяжний, сповістив усім тим, що на марші: ми тут! І тим, що десь у заплавах, й потонулих селах ждуть допомоги: ми є, ми прибули!

Розтинаючи задощену тьму, рефлектор висвітлив вежу, циферблат годинника, сягнув ще вище, і всім стало видно на мить: табунець голубів - зовсім сріберних, сяючих!
– вихрився в бездонно-темному небі. Хтось пожартував похмуро:

–  Голуби над потопом… Майже за Ноєм.

Амфібіям пе довелось довго затримуватись на майдані. Екіпажі машин з ходу одержували завдання, брали на борт по кілька місцевих в ролі помічників та провожатих, виділених на підмогу солдатам, - і одразу вирушали за призначенням.

На одній із амфібій ошшнвсь і Колосовський. Забираючись в люк, мимовіль усміхнувся про себе: вдруге в житті стає волонтером… Разом з ним видряпався на борт жвавий міліціонер з мегафоном в руці та заврайфінвідділу, - цей видобувсь на амфібію не без допомоги солдатів, бо товарнім був такої комплекції, що ледве протовпився в люк. Місцеві, на правах господарів, мали вказати військовим дорогу па Підгайці - долішнє село, одне з тих, 'що найбільш потерпали.

–  Для центровки вам треба сідати посередині, товаришу Путря, - порадив міліціонер, звертаючись ди діаврайфінвідділу.
– Щоб не накренило наш ковчег!

Той, не відповівши, мовчки влаштувався збоку біля водія. Офіцерові - командирові екіпажу - міліціонер відрекомендувався.

–  Лукавець, страж порядку. Не прозвисько, а дійсне прізвище таке… Ну, вперед, лейтенант! Дави стихію!

Амфібія рвонула по шосе, залитому водою майже всуціль. Лукавець зацікавлено визирав із відкритого люка:

–  Морок безвісті… Це як той циган казав, завербувавшись на переселення в степи: “Зніміть з мене радіоточку, громадянине начальник, бо я від'їжджаю… невідомо куди!”

Ще на майдані біля ратуші Колосовський звернув увагу на цього веселого міліціонера, який, розповідаючи щось, розмашисте жестикулював під юпітерами амфібійних фар: смаглістю виразистого обличчя та булькатими очима він був схожий на знаменитого актора з італійських фільмів. “Та й сам він з природи хіба ж не актор?” - весело думав Колосовський, слухаючи, як Лукавець саме взявся в характерних інтонаціях зображувати цигана, що, повернувшись з переселення з своїми циганчатами, щоправда, без документів, виканючував у начальника міліції якусь довідку: “Товаришу начальник! Та постав же хоч трошки печатки!” Цю фразу Лукавець передавав з неповторним гумором, і Колосовський, відзначаючу, гру інтонацій, посміхнувся в думці: “Взяти б тебе, товаришу начальник, на яку-небудь комедійну роль…”

Лукавець тим часом, пересівши, уже вільно й невимушене налагоджував контакти з солдатами:

–  Який рік служби?

–  Перший.

–  Звідки?

–  Якут.

–  Не був там, у мене своїх тут алмазів доста… А ти?

–  Узбек.

–  Салям-салям… А механік-водій?

–  З Полтави… А цей ось із Костроми.

–  Інтернаціональний ковчег маємо!… Спеціально вас підбирали, чи що?

–  Життя підбирало.

–  А товариш якут плавати вміє?

–  В нас пояси, - була стримана відповідь.