— Ще б пак! Робиш усе, що можливо, та тільки ж як настачити на всіх у такі часи?

— Нехай він обшиє найбідніших за мій рахунок, а ви заплатіть йому чимдорожче. Щиро кажучи, цього року мені всякий видаток здається крадіжкою, якщо він не йде на хліб, але ж цей випадок — винятковий.

Однак ми не хочемо завершувати розповідь про цей день, не повідавши коротко про те, як закінчив його Безіменний.

Цього разу звістка про його навернення забігла попереду нього в долину; вона хутко поширилася, викликавши всюди подив, тривогу, роздратування, ремство. Першим стрічним браві або служникам (у нього одне й те саме) він зробив знак іти за ним, і отак підряд усім іншим. Вони рушили слідом із незвичайною для них нерішучістю, але із звичним послухом, аж доки він, у супроводі чимдалі більшого почту, прибув урешті до свого замку. Тим, що біля воріт, він також зробив знак приєднатися до решти. Заїхавши до першого дворика, він дістався аж на його середину і там, усе так само верхи, подав свій громовий клич: то був звичайний сигнал, зачувши який, збігались усі його спільники. За одну хвилину люди, розпорошені по всьому замку, з'явилися на поклик і приєдналися до інших; усі вичікувально дивились на свого господаря.

— Ідіть і чекайте мене у великій залі,— сказав він, якийсь час дивлячись після того їм услід зі свого мула. Потім зліз додолу, сам відвів мула до конюшні й пішов туди, де на нього чекали.

При появі Безіменного загальне перешіптування відразу стихло, всі стовпилися на один бік, залишивши вільною для нього значну частину зали. Слухачів було десь чоловік тридцять.

Безіменний підняв руки, наче для того, щоб зберегти цю раптово запалу мовчанку, підніс голову, яка й так вивишалась над головами присутніх, і промовив:

— Слухайте всі, і хай говорить тільки той, кого я спитаю. Сини мої! Шлях, яким ми йшли досі, веде просто до пекла. Не мені дорікати вам, не мені, котрий очолював вас, був найгіршим з вас; але вислухайте те, що я маю сказати вам. Господь милосердний закликав мене змінити життя, і я його зміню, я вже змінив його, і хай із вами всіма станеться те саме. Тож знайте і твердо запам'ятайте: я радше прийму смерть, аніж переступлю його святий закон. Я звільняю кожного з вас від виконання злочинних наказів,— сподіваюся, ви мене розумієте. Крім того, я вимагаю від вас не виконувати жодного з попередніх. І запам'ятайте раз назавжди, що надалі ніхто не сміє чинити лиходійства, прикриваючись моїм іменем, у мене на службі. Хто згодиться на ці умови, той стане мені за рідного сина, і я буду щасливий поки й віку мого, коли відмовлю собі в останньому шматку хліба, щоб нагодувати останнього з вас. Хто не згоден, той дістане всю свою платню ще й подарунок на додачу і хай іде собі з богом; але сюди щоб ані ногою, хіба тільки якщо хто захоче змінити своє життя: тоді я прийму його з розкритими обіймами. Сьогодні вночі обміркуйте все, а завтра я викличу вас поодинці, щоб знати відповідь, і тоді ви дістанете нові накази. А зараз розходьтеся, кожен на своє місце. І хай господь, виявивши до мене таке милосердя, підкаже й вам добре рішення.

На цьому він скінчив. Глибока тиша панувала довкола. Хоч би які розмаїті й безладні були думки, що роїлися в цих буйних головах, зовні їх нічим не виказувано. Браві звикли сприймати голос свого синьйора як вияв його твердої волі, суперечити якій — марна справа, і цей голос, проголошуючи тепер зміну способу життя, звучав для них усе так само владно. Жодному з них навіть на думку не спало, що коли господар уже навернений, то йому можна заперечувати, як усякій іншій людині. Вони бачили в ньому святого, одного з тих святих, яких малюють із високо піднятою головою і з мечем у руці. Крім страху перед ним, вони відчували (головним чином ті, хто народився в його замку, а такі становили більшість) і свою залежність від нього, як васали; всі вони схилялись перед ним і в його присутності відчували, скажу просто, якусь ніяковість, що її відчувають навіть найгрубіші й найзухваліші люди перед тією людиною, чию перевагу вони визнають. І дарма, що слова, які вони почули з його вуст, були чужі для їхнього слуху, ці слова звучали правдиво й знаходили відгук у їхніх душах; а якщо декому й було не по собі, то через те, що він починав удумуватися в ці слова серйозно. Але й сам Безіменний відчував якийсь незрозумілий страх, який передавався іншим, тому вони, так, хто більше, хто менше, поволі опинилися на певний час під владою цього почуття. Опріч усього цього, ті з них, хто вранці був у долині, перші почули велику новину й на власні очі бачили все, а потім і самі розповідали іншим про радість і тріумфування народу, про любов і глибоку пошану до Безіменного, які заступили колишню ненависть, колишній жах перед ним. Тож у чоловікові, на якого вони звикли дивитися, так би мовити, знизу вгору, вони вбачали тепер якесь диво, ідола юрби; вони бачили його піднесеним над людьми, щоправда, інакше, ніж доти, але все ж так само високо,— як завжди, поза звичайними рамками, як завжди, на чолі.

Отже, вони стояли розгублені, непевні один одного і кожен самого себе. Хто злостився, хто укладав плани, куди б йому податися в пошуках пристановища і служби; хто розмірковував, чи зможе пристосуватися, щоб і собі стати порядною людиною; хто, зачеплений за живе словами Безіменного, відчував бажання наслідувати його приклад; хто, не приймаючи жодного рішення, збирався про всяк випадок обіцяти все, а поки що й далі їсти хліб, запропонований від щирого серця, такий цінний у ті дні, і цим виграти час. А коли Безіменний у кінці своєї розмови знову владно підняв руку на знак того, щоб вони розходилися, усі посунули з зали юрбою, ніби отара овець. Слідом за ними вийшов і він сам, спинився спершу посеред дворика і при слабкому присмерковому світлі дивився, як вони розходяться, прямуючи кожен на своє місце. Потім він зійшов нагору по ліхтар, знов обійшов дворики, коридори, зали, перевірив усі входи і, впевнившись, що все гаразд, подався нарешті спати. Атож, саме спати, бо сон змагав його.

Ніколи ще, за жодних обставин не було в нього стільки заплутаних і водночас невідкладних справ, як зараз, і все ж сон змагав його. Докори сумління, що не дали йому склепити очей минулої ночі, не тільки не вгомонилися, але, навпаки, їхній голос чувся чимраз гучніше, невблаганніше, суворіше,— і все ж сон змагав його. Весь лад, весь спосіб управління, встановлений ним у себе впродовж багатьох років з такими стараннями, з таким своєрідним поєднанням сміливості й впертості, він сам кількома словами поставив під сумнів. Безмежну відданість своїх спільників, їхню готовність піти на все, оцю вірність розбійників, на яку він так давно звик спиратися, він сам і похитнув. У його вчинках запанувала цілковита плутанина, в його замку оселилися збентеження й непевність,— і все ж сон змагав його.

Отже, він зайшов до своєї кімнати, наблизився до свого ложа, яке стало для нього таким тернистим минулої ночі, й відразу опустився навколішки, збираючись помолитися. І справді, в якомусь потаємному й затишному закутку своєї пам'яті він повіднаходив молитви, що їх його привчали проказувати ще в дитинстві. Він почав проказувати їх, і ці слова, які так довго лежали сховані, одне за другим пригадувались йому, неначе поступово розмотувався клубок ниток. Нез'ясовне, змішане почуття оволоділо ним: якась насолода від повернення до звичок невинного дитинства й мука від думки про ту прірву, яку він сам проклав між тим часом і теперішнім; полум'яний порив шляхом спокутування своїх вчинків прийти до нової свідомості, до нового духовного стану, найближчого до невинного дитинства, що до нього він уже не міг вернутися, і, зрештою, вдячність, надія на те милосердя, яке могло привести до такого стану і вже дало йому стільки знамень цієї своєї волі. Підвівшись, він ліг на ліжко й відразу заснув.

Так скінчився той день, про який багато говорили ще за тієї доби, коли писав наш анонім; і якби його не було, то тепер про цей день, принаймні про подробиці, ніхто б нічого й не знав; щоправда, вищеназвані Ріпамонті й Рівола знай повторюють, що такий славнозвісний лиходій після свого побачення з Федеріго в чудесний спосіб і назавжди змінив своє життя. Та чи багато таких, хто читав книжки обох цих авторів? Мабуть, їх іще менше, ніж майбутніх читачів нашої книжки. І хто знає, чи зберігся, в самій долині,— якби навіть знайшовся такий, хто мав би бажання й хист розшукати її,— бодай якийсь блідий і туманний переказ про цю подію? Адже відтоді їх сталося так багато!