— Тепер, коли всьому кінець, треба спокійно з усім примиритися, і, ви, бідна моя мамо, можете допомогти мені: моліться насамперед за свою нещасну дочку, а потім треба, щоб і бідний Ренцо дізнався про все. Потурбуйтеся вже про це ви, зробіть мені таку ласку, адже вам не заборонено думати про це. Коли дізнаєтесь, де він, хай йому напишуть, підшукайте когось... до речі, ваш двоюрідний брат Алессіо,— він чоловік розсудливий і щирий,— завжди добре ставився до нас і не стане базікати просто так. Хай він докладно напише, як я страждала і що на все те була воля господня. Хай Ренцо упокориться душею, а я вже ніколи, ніколи не зможу бути чиєюсь... Та й розтлумачити це йому треба обережніше, лагідніше, пояснити, що я, мовляв, так обіцяла, що справді дала обітницю. Коли він дізнається, що я дала обітницю мадонні... адже в ньому завжди був страх божий. А коли ви отримаєте звістку від нього, то попросіть написати мені, повідомте, чи він здоровий, а вже потім... потім більше нічого мені про нього не пишіть.

Глибоко зворушена, Аньєзе запевнила дочку, що все буде зроблено, як та хоче.

— І ще про одне я хотіла попросити вас,— знов заговорила Лючія.— Якби цей бідолаха собі на лихо не зв'язав своєї долі з моєю, то з ним не сталося б того, що сталося. І ось тепер він поневіряється по білому світу, його відірвано від діла, забрано все майно, усе, що він, бідолашний, заощадив... А у нас така сила грошей! О мамо! Коли вже господь послав нам такий дарунок, а ви бідолаху Ренцо справді вважали за свого... так, за свого сина... то віддайте йому половину грошей, бог нас не покине. Знайдіть слушну нагоду й пошліть їх, адже самому тільки небу відомо, як йому потрібні гроші!

— А що ти думаєш,— відповіла Аньєзе,— і справді пошлю!... Нещасний хлопчина! Чому, ти вважаєш, що мене так радують ці гроші? Я справді прийшла до тебе така рада... Та годі, я йому пошлю гроші, цьому бідоласі Ренцо! Але й він так само... я вже знаю, що кажу: ми справді раді несподіваним грошам, але тепер гроші йому радості не принесуть.

За те, що мати так швидко погодилася, Лючія подякувала їй з такою поривчастою радістю, аж, дивлячись на неї збоку, всяк відразу зрозумів би, наскільки вона все ще була не байдужа, навіть більше, ніж сама гадала, до свого Ренцо.

— Що ж я, нещасна, робитиму без тебе? — сказала Аньєзе, теж плачучи,

— А я без вас, бідна моя мамо? Та ще в чужому домі? Та ще отам, в отому Мілані? Але господь не залишить нас обох і зробить так, що ми знов будемо разом. Місяців за вісім-дев'ять ми побачимося знову. Протягом цього часу, ба навіть, сподіваюся, раніше, господь влаштує все так, що ми знов будемо вдвох. Хай збудеться воля його! Я завжди, завжди благатиму ще й мадонну про цю милість... Якби я мала щось, щоб принести їй у дарунок, то охоче зробила б це. Але вона в своєму милосерді і так не відмовить мені в цій милості.

Після цих та інших невпинно повторюваних слів бідкання й втіхи, смутку й покори, після нескінченних порад і обіцянок не казати нікому ні слова, після рясних сліз і незліченних обіймів жінки нарешті розсталися, пообіцявши одна одній зустрітися не пізніше наступної осені,— неначе виконання цієї обіцянки залежало тільки від них.

Час спливав, а Аньєзе не могла нічого дізнатися про Ренцо. Ні листів, ні звісток від нього не надходило, а від односельців чи то довколишніх жителів вона не могла довідатися більше, ніж знала сама.

І не одна тільки Аньєзе займалася марними розшуками. Кардинал Федеріго, який не через саму тільки чемність сказав жінкам, що хоче дещо дізнатися про бідного хлопця, справді негайно написав куди слід. Вернувшись потому після об'їзду єпархії до Мілана, він знайшов у себе на столі листа з відповіддю, де говорилось, що розшукати місцеперебування вказаної особи не виявилось можливим; що ця особа дійсно прожила якийсь час у будинку свого родича в такому-то селі, де його поведінка не викликала жодних пересудів. І раптом одного чудового ранку цей чоловік несподівано зник, і його родич не знав, що з ним сталося. Ходили тільки непевні й суперечливі чутки, буцімто юнак чи то завербувався на Схід, чи то переправився до Німеччини, чи то загинув, переходячи річку вбрід. У всякому разі, говорилося в листі, за цією справою пильнуватимуть: може, вдасться довідатися щось точніше, і тоді негайно доведуть до відома його преосвященства синьйора кардинала.

Згодом ці, а так само й інші чутки дійшли й в окіл Лекко, а в свою чергу й до вух Аньєзе. Бідна жінка просто вибилась із сили, щоб перевірити, яка ж із них правильна, дошукатися справжнього джерела тієї або іншої, але їй так і не пощастило нічого дізнатися, крім невизначеного «так говорять»,— до цих слів вдаються і в наші дні, твердячи багато чого. Часом, бувало, не встигнуть їй переказати одну чутку, як відразу з'являється хтось інший і каже, що все,то брехня, і натомість викладає нову, таку саму дивну й зловісну. Але все це були балачки. А насправді було ось що.

Губернатор Мілана й намісник короля в Італії дон Гонсало Фернандес ді Кордова заявив синьйорові резиденту Венеції в Мілані гострий протест з приводу того, що один негідник, явний розбійник, заводій грабунків і вбивств, такий собі Лоренцо Трамальїно, який, вже перебуваючи в руках поліції, зчинив бунт з метою свого звільнення, знайшов собі притулок і переховується на території Бергамо. Резидент відповів, що вперше чує про таке й що він напише до Венеції, аби мати змогу дати його світлості необхідне пояснення.