Хай уявить собі читач, якою музикою пробриніли ці слова у вухах Ренцо. Він палко подякував поглядом тому, хто промовив їх, і відразу став шукати зустрічного погляду Лючії, але даремно.

— З певністю й миром поверніться до колишніх ваших намірів,— провадив далі капуцин, звертаючись до дівчини,— знову просіть у господа благодаті, якої ви просили в нього, щоб стати доброчесною дружиною; і вірте, що він іще щедріше дасть вам цю благодать тепер, після стількох страждань. А ти, сину мій,— звернувся чернець до Ренцо,— пам'ятай про таке: коли церква вручає тобі що подругу, то вона робить це не задля твоєї скороминущої житейської втіхи, що має завершитися великим болем у хвилину розлуки, хоч би яка та втіха була повна й без найменших домішок прикрості. Церква робить це, щоб скерувати вас обох на шлях нескінченного втішення. Любіть одне одного, як супутники в дорозі, з думкою про майбутню розлуку й з надією з'єднатися навіки. Висловіть подяку небу за те, що воно привело вас до нинішньої зустрічі не шляхом гучних і скороминущих радостей, а шляхом страждань і лих, щоб підготувати вас до зосередженої й спокійної радості. Якщо господь пошле вам дітей, поставте собі за мету виховати їх для нього, вселити їм любов до нього й до всіх людей; тоді і все інше прикладеться. Лючіє! Чи казав він вам,— кивнув падре Крістофоро на Ренцо,— кого він тут бачив?

— О, падре, казав!

— Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.— І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: — В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,— того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.

І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:

— А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?

— Ось ця добра жінка поки що заступає мені матір: ми вийдемо звідси разом, а вона вже потурбується про все.

— Хай благословить вас господь,— мовив чернець, підступаючи до ліжка хворої.

— Я також дякую вам,— відповіла вдова,— за втішення, яке ви подали цим страдникам, хоч я й сподівалася назавжди залишити біля себе нашу бідну Лючію. Поки що потримаю її в своєму будинку, потім проведу до села, передам матері і,— стиха додала вона,— зроблю їй посаг. У мене багато зайвого добра, а з тих, хто мав би користуватися ним, вже нікого більше не лишилося.

— В отакий спосіб,— відповів чернець,— ви можете принести велику жертву Господові й учинити добро ближньому. Мені немає потреби розповідати вам про цю дівчину: я бачу, вона ніби стала вам рідною. Залишається тільки славити господа, який і бичуючи вміє показати себе батьком, надавши вам обом змогу знайти одна одну й у такий спосіб виявивши свою любов і до однієї, й до другої.— Після цього, звертаючись до Ренцо й узявши його під руку, він провадив далі: — А тепер ходімо. Нам з тобою тут нема чого більше робити, ми й так уже надто довго тут затрималися. Ходімо.

— О падре! — мовила Лючія.— Чи я вас іще коли побачу? Я одужала, а я ж ніякого добра на цім світі не чиню, а ви...

— Уже віддавна,— відповів старий зворушливим і лагідним голосом,— я прошу господа про милість, про дуже велику милість — скінчити дні мої в служінні ближньому. Якщо він зволить виявити мені цю милість тепер, то треба, щоб усі, хто ставиться до мене з любов'ю, допомогли мені віддячити йому. Ходімо. Передайте через Ренцо ваші доручення матері.

— Розкажіть їй усе, що ви бачили,— сказала Лючія своєму нареченому,— розкажіть про те, що я знайшла тут другу матір, що я приїду разом із нею чимскоріше і що я сподіваюся знайти свою маму при доброму здоров'ї.

— Коли вам потрібні гроші,— сказав Ренцо,— я прихопив із собою все, що ви мені прислали, і...

— Ні, ні,— урвала його вдова,— у мене їх більше ніж досить.

— Ну ж бо, ходімо,— повторив чернець.

— До побачення, Лючіє! Бувайте здорові й ви, найласкавіша синьйоро,— мовив Ренцо, не знаходячи слів для висловлення своїх почуттів.

— Хто знає, чи дасть нам бог знов побачитися всім разом! — вигукнула Лючія.

— Хай пробуває він завжди з вами й хай благословить вас,— сказав падре Крістофоро обом подругам і в супроводі Ренцо вийшов із куреня.

Вечоріло, і, мабуть, скоро мала початися гроза. Капуцин запропонував юнакові пристановище на цю ніч у своєму бараці.

— Товариства я тобі не складу, але ти принаймні матимеш дах над головою.

Проте Ренцо охопило палке бажання йти, і йому зовсім не хотілося залишатися довше в такому місці, бо не було можливості бачитися з Лючією і бодай ще трохи побути з добрим ченцем. Що ж до часу й погоди, то йому в цю хвилину все було байдуже: день чи ніч, сонце чи дощ, вітер чи буря. Отож він подякував падре Крістофоро, сказавши, що хоче якнайшвидше вирядитись на пошуки Аньєзе.

Коли вони опинилися на головній алеї, чернець потис йому руку й мовив:

— Якщо ти, дай боже, знайдеш нашу добру Аньєзе, то вітай її від мене,— і її, і всіх, хто зостався живий і пам'ятає фра Крістофоро. Хай моляться за нього. Хай допоможе тобі господь і хай благословить він, тебе навіки!

— Любий падре!... Ми ще побачимось? Правда, побачимось?

— Там, сподіваюся, нагорі.

І, мовивши це, він пішов від Ренцо, який стояв і довго дивився йому вслід, доки не згубив з очей, а потім квапливо попрямував до воріт, востаннє роззираючись на всі боки поглядом, повним співчуття до цього пристановища смутку. Всюди було помітно незвичну метушню: бігали монатті, переносили якісь речі, підлаштовували навіси біля бараків, одужуючі плентали туди, щоб сховатися від чимраз ближчої грози.