Ні з чим, ні з чим, ні з чим.

І щодня я сподіваюся, що воно діє протягом усього місяця і захищає мене. Я боюся, але все ж таки говорю:

— Я сподіваюся, що свіже молоко — це невідома сестра мого білого носовичка. І побажання моєї бабці. Я знаю, ти повернешся.

Три ночі підряд мені сниться один і той же сон. Я знову їхав додому верхи на білій свині. Але цього разу земля згори виглядала по-іншому, мала іншу форму. На її кінці не було моря. А посередині не було гір, жодних Карпат. Суцільна рівнина, а на ній ні одного поселення. Всюди лише дикий овес, уже по-осінньому пожовклий.

— Хто поміняв землю? — запитав я.

Янгол голоду подивився на мене з неба і відповів:

— Америка.

— А де Семигород? — запитав я.

Він відповів:

— В Америці.

— А люди де, — запитав я.

Він промовчав.

Наступної ночі він знову не сказав, куди поділися люди. І третьої ночі теж ні. І це не давало мені спокою увесь наступний день. Альберт Ґіон після зміни відправив мене до сусіднього чоловічого барака до Цитри-Ломмера. Він славився умінням пояснювати сни. Він потрусив тринадцять великих білих квасолин у моїй шапці-вушанці, викинув їх на валізу і порівняв між собою тринадцять відстаней між квасолинами. Потім роздивився сліди від хробаків, заглибини і подряпини на кожній квасолині. Поміж третьою і дев'ятою квасолинами є вулиця, а сьома — це моя мати, — сказав він. А друга, четверта, шоста і восьма — це колеса, але маленькі. Сам же засіб пересування — це дитячий візок. Білий дитячий візок.

Я заперечив, що у нас вдома не може бути ніякого дитячого візка, бо коли я почав ходити, мій батько відразу ж переобладнав його на візок для закупів. Цитра-Ломмер запитав мене, чи переобладнаний візок для закупів був білим, і показав на дев'яту квасолину, яка свідчила про те, що у візку лежить немовля у голубенькій шапочці, найбільш імовірно — хлопчик. Я вбрав свою шапку назад на голову і запитав, що ще він бачить. Він сказав:

— Більше нічого.

У мене в кишені був шматок заощадженого хліба. Але він відмовився його взяти, сказавши, що перший раз безкоштовно. Та мені здається, що він просто побачив, наскільки я пригнічений, і вирішив нічого з мене не брати.

Я пішов назад до свого барака. Я нічого не довідався ні про Семигород, ні про Америку, ні про те, куди поділися люди. Не довідався і про себе самого. Я подумав собі, що шкода лише квасолин, які вже так понищилися від численних снів тут, у таборі. З них можна було б приготувати смачну зупу.

Я завжди переконую себе, що у мене дуже мало почуттів. Якщо я беру щось близько до серця, воно здебільшого зачіпає мене лише помірно. Я майже ніколи не плачу. Але я не сильніший за тих, у кого очі вічно на мокрому місці, а, навпаки, слабший. У них є сміливість. Коли ти перетворюєшся на шкіру і кістки, почуття стають слухняними. Мені більше подобається бути боягузом. Різниця мінімальна, я використовую всю свою силу, щоб тільки не заплакати. А коли я все ж таки дозволяю собі якесь почуття, то сиплю сіль на рану, яка стала наслідком самої лише туги за домом. Наприклад, запах каштанів, тобто все ж таки туга за домом. Але тоді це лише каштани Австро-Угорської імперії, про які мені розповідав мій дідусь і які пахнуть свіжою шкірою. Коли він був матросом у порту Пула, то чистив і їв каштани перед тим, як вирушити у кругосвітню подорож на вітрильнику «Дунай». Тож моя відсутність туги за домом — це розказана мені туга мого діда, за допомогою якої я приборкував власну тугу. Отже, коли у мене з'являється якесь відчуття, то це обов'язково запах. Словесний запах каштанів або матросів. З часом кожен словесний запах глухне, як квасолини Цитри-Ломмера. Якщо припинити плакати, можна перетворитися на монстра. Те, що мене досі стримує від такого перетворення, якщо взагалі стримує, це дуже небагато, максимум одне речення:

— Я знаю, ти повернешся.

Я давно навчив свою тугу за домом тримати очі сухими. А тепер я хотів би, щоб моя туга ще й позбулася господаря. Тоді вона не бачитиме мого тутешнього стану і не питатиме більше про тих, хто залишився вдома. Тоді і в моїй голові ніхто, крім предметів, більше не зможе почуватися, як удома. І тоді я буду совгати їх довкола рани, посипаної сіллю, туди-сюди, як ноги під час танцю. Предмети бувають маленькими або великими, деякі, мабуть, занадто важкими, але у них є розмір.

Якщо мені це вдасться, то моя туга за домом не буде більше вразливою для ностальгії. Тоді моя туга за домом стане лише голодом за місцем, де я колись раніше був ситим.

Два місяці у таборі я додатково до порції у їдальні отримував картоплю. Два місяці варена картопля суворо поділеними порціями, іноді як холодна закуска, іноді як основна страва, іноді як десерт.

Холодною закускою була зварена з сіллю і посипана диким кропом картопля без шкірки. Шкірки я залишав на потім, бо наступного дня, як правило, бувала основна страва з порізаної квадратами вареної картоплі з макаронами. Шкірки з учорашньої картоплі разом із свіжою картоплею були моїми макаронами. А на десерт третього дня була нечищена картопля, порізана скибками і печена на вогні. Зверху на неї посипалося трохи підсмажених зернят вівса і цукор.

Я позичив собі у Труді Пелікан півмірки цукру і півмірки солі. Як і всі ми, Труді після третьої річниці Перемоги думала, що незабаром нас відпустять додому. Широку шубу з красивими хутряними манжетами Беа Цакель поміняла їй на базарі на п'ять мірок солі і п'ять мірок цукру. Оборудка з жіночим пальтом пройшла успішніше за обмін мого шалика. Шалик Тур Прікуліч продовжував одягати на час переклички. Але вже не щодня. У літню спеку він узагалі його не носив, але восени вбирав раз на кілька днів. І я раз на кілька днів питав у Беа Цакель, коли я щось отримаю за це від неї або від Тура.

Після однієї з перекличок без шалика Тур Прікуліч викликав мене, мого напарника з шахти Альберта Ґіона й адвоката Пауля Ґаста до себе. Тур смердів самогоном із цукрового буряку. Тепер масними здавалися не лише його очі, а й рот. Він закреслював щось у своїх списках, переносив наші прізвища з однієї рубрики в іншу і пояснював, що Альберт Ґіон завтра вже не мусить іти до шахти, і я теж не мушу, а адвокат Пауль Ґаст не повинен іти на фабрику. Але у свої списки він записав щось цілковито інше. Ми всі були розгублені. Тур Прікуліч почав з початку і ще раз пояснив, що Альберт Ґіон мусить завтра йти до шахти, але не зі мною, а з адвокатом. Коли я запитав, чому не зі мною, він напівзаплющив повіки і сказав: