— Ти забув: я все ще одружений.

— Не забув. Вона не виходитиме з квартири. Буде сидіти тихо-тихо, як мишеня. їсти тобі готуватиме. Хату прибере. Ніхто й знати не буде.

— Якась крайня необхідність?

— Хто помагає сиротам, тому Бог помагає.

— Ти й у церкві підробляєш?

— На чверть ставки.

— «Кілька днів» — це скільки?

— Три-чотири.

— Не більше?

— Ні. Не більше.

— До речі, Анжела наступного понеділка виписується.

— Ще тиждень є.

— Шість днів.

— Ок.

— Що «ок»?

— Шість днів.

— Чотири, брате. Чо-ти-ри, — Мітелик для переконливості показав Одноокому чотири пальці. Хоча варто було показати нахабі один. Середній. — А чому вона не може пожити в тебе? Ви ж, я так зрозумів, давні фронтові друзі.

— Він смішний, — прокоментувала Індиго.

— Він цивільний білий зайчик, — виправив її Яра і знов розвернув своє око до Мітелика. — Розумієш, брате, мій штабний бліндаж тепер добряче пристріляний мазафакерами. А дітей треба оберігати. Діти — наше майбутнє. Правда, мала? До речі, якщо будеш до неї чіплятися, я тобі яйця відріжу. Болгаркою.

— Ображаєш. Я ж не по тєм дєлам, брате.

— Та ж я бачив, як ти на неї сьогодні дивився. Може, тобі на тьолочєк грошей підкинути? Для релаксації, а?

— Пшол нах, любий брате.

— Уже пшол. Між іншим, може, ти хочеш іще трошки побалакати про безпідставність теорії світового заколоту? Про різновекторність та різноманітність?

— Ні. Потім побалакаємо. Тільки одне питання.

— Розумне, я сподіваюсь?

— Найрозумніше.

— Валяй.

— На чиєму ти боці?

— На правильному, брате.

— Ні-ні, стоп. Це не відповідь. Хто ти?

— Вважай мене гобліном.

— Я, брате, не люблю фентезі.

— Фентезі тут ні до чого. Гобліни — це найманці. Дікіє гусі зачісток.

— Навіть так?

— Так.

— Налякав.

— Купи собі памперсів.

— Я думав, ти ідейний перець.

— На моєму рівнівсі ідейні вимерли у часи Штірліца. Розчарувався?

— Просто дивуюсь. А ще — сумніваюсь. Щось ти занадто перейнявся темою, як для найманця.

— Я вразливий найманець.

— Це неправильно.

— Чому? Это не поперёк понятий.

— Тобі видніше, брате… А Індиго теж гоблінка?

— Ні. Вона на субпідряді.

— Тобто?

— Її найняв я.

— А хто ж тебе найняв, гобліне?

— Дім Правди.

— Це теж щось із фентезі?

— Це з інших текстів.

— 3 яких?

— Перекладених з тибетської.

— Параноя продовжується?

— Думай що хочеш.

— Краще б тобі не знати, що я про все це думаю.

— І хрєн з тобою, — відрубав Одноокий і витягнув з кишені CD-диск. — Тримай, думальник.

— Що це?

— Досьє на професора університету, доктора історичних наук Бориса Робертовича Адамчука. Ти просив учора. Продивись його на свіжу голову. Може, побачиш там щось таке, чого я не побачив… І, вибач, от відверто скажу тобі, брате: мене вже від тебе нудить.

— А той тибетський «Дім» добре платить своїм найманцям?

— Іди додому, брате. Топ-топ-топ… Індиго прийде до тебе пізніше, принесе тобі твій портфель. Сусіди твої нічого не побачать, не бійся. Вона вміє відводити очі.

— Талант.

— Ще й який. Вона ще тебе здивує. Правда, мала?

— Правда, — без пафосу підтвердила Індиго.

— Хто б сумнівався. Я вже здивований по саму кокарду, — здвигнув плечима старший консультант.

— Тільки кокарди в тебе немає.

— Не склалося в мене з кокардою… А, між іншим, що там, у тій твоїй шкіряній торбі?

— Вечір питань і відповідей закінчився. Малятам на добраніч.

— Ти жжош, брате.

— А ти думав.

— Ок. Тоді — бай, гобліне!

— Бай, головастику…

У порожній квартирі Мітелика було зимно. Виходячи зранку, він забув зачинити вікно у вітальні, а денна спека надвечір змінилася раптовим похолоданням. На столі все ще лежала «візитка» Діани. Він ще раз прочитав віршик про собаку, яка даремно пантрувала гладіолуси, потім набрав телефонний номер.