— Ні.

— Тоді про що ми тепер говоримо? І нащо?

— Не треба, не треба отак вже робити висновки. Muchabola [1] . Чи ви вважаєте, що нам із вами тепер не потрібна спільна позиція, не потрібна співпраця?

Той не відповів. Навіть не дослухав. Різко повернувся і рушив до свого «Volvo». Паладин ще деякий час дивився на його затягнуту в камуфляж спину. Потім знизав плечима і витягнув із футляра люльку. Перед тим, як скласти звіт про цю безглузду розмову, йому треба було зняти напруження.

«Все це неправильно, — сказав собі Паладин Храму. — Проти логіки і праведних знань. Сили хаосу рушили у контрнаступ, і світ знову змінюється».

Він набив чубук чорним тютюном і запалив люльку. Його мозок вимагав димової гіркоти, смоляно-медового присмаку під язиком. Того надсвітового відчуття, яке може дати лише струмінь теплого тютюнового диму. А ще треба було вигнати з горла вологу. Хмарну вологу, котрою цього ранку невблаганно просякло гірське повітря…

«Ты, Валерка, не балуй, а то слон откусит ногу!» — любив жартувати батько Валерія Мітелика, коли той був малим. Завдяки батьковій схильності до гумору Мітелик-молодший з дитинства уявляв слонів хижими і небезпечними істотами. Він хнюпився і кусав губи, якщо на коробці з цукерками чи мармеладом помічав слоника. Від цукерок з такої коробки Валерик відмовлявся принципово. Навіть якщо вони були шоколадними з вишневим лікером. Він роздер на шматки усі ті сторінки зі збірки ілюстрованих індійських казок, де знайшов хоча б найменше зображення південного родича мамонта.

Слони приходили до нього у нічних жахіттях, хитаючи закривавленими іклами та шалапутними хоботами. Він зненавидів слонів задовго до першого відвідування зоопарку. І вже після відвідин зоопарку добрі люди пояснили малому, що слово «балуй» римується зовсім не з «ногою». Після цього відраза Мітелика-молодшого до слонів погострішала.

Батько Валерика був радянським підполковником-артилеристом. У сімдесятих роках військові, що приїжджали до прикарпатських містечок з гарнізонів Угорщини, Чехії і Східної Німеччини, називали своїх спадкоємців переважно Вікторами, Валеріями, Максами. Іменами чоловіків старіючої імперії, але з міжнародним присмаком і жорсткими римськими приголосними. Називали вперто і наступально. Своїм спадкоємцям вони бажали суто військової кар'єри. Прогнозованої, з багаторічною закордонною службою і подвійними офіцерськими окладами.

Але Валерикові не судилося стати військовим. Він був хворобливим хлопцем, і в школі його хронічно звільняли від фізкультури. Батько, щоправда, не полишав сподіватися, що його син з часом переросте усі свої бронхіти і тонзиліти. А потім стане взірцевим курсантом Хмельницького вищого артилерійського училища. Сподівання не справдилися. Коли Валерик увійшов у вік бадьорого переростання дитячих патологій, старіюча імперія несподівано впала у коматоз і офіцерські погони перестали бути твердою сходинкою до Східної Європи, гарантованого житла і кар'єрної величі.

Батько за одне літо дев'яносто першого втратив упевнені лінії військової виправки. Після розпаду СРСР він почав невмотивовано замислюватися, перейшов на кольорові сорти горілки і кількома бридкими істериками змусив дружину замінити золоті коронки на порцелянові. Тепер він часто повторював фразу, почуту в американському фільмі з участю Робіна Вільямса: «Если люди начинают мочиться на книжный магазин, значит, мир движется к общественному упадку».

Мітелик-молодший з цим апокаліптичним висновком не погоджувався. Світ здавався йому свіжим і корисним для споживання. Він не поспішав дорослішати, читав пригодницькі книжки і якраз почав виявляти в собі ті лукаві таланти природженого аналітика, які згодом визначили його життєвий напрям. Перше пробудження таємничого двигуна Валерикової долі відбулося завдяки маленькій комашці. Завдяки звичайній хатній молі.

У квартирі Мітеликів були високі стелі й великі вікна зі старою розсохлою столяркою. Крізь щілини, тріщини і прочинені кватирки до квартири заходили вітри, протяги та інші гості з родини повітряних потоків. Вони вихолоджували квартиру узимку, а влітку заносили на верхівки книжкових шаф і сервантів смужки тонкого рудуватого пилу. Коли вночі Мітелик-молодший вистромлював ноги з-під ковдри, гості вітали його лоскітливими доторками.

У Валерика виникла ідея дослідити невидимі русла цих прибульців і скласти тривимірну карту квартирних пасатів. Інструментом у дослідженні стала міль. Валерик впіймав її у шафі. Міль мала сріблясто-чорні крильця. Певно, через те, що живилася фарбованою в чорне кролячою шубою. Відтоді міль замешкала у сірниковій коробці й кожного дня вирушала у дослідницькі польоти. У напрямах її мандрів Мітелик-молодший зауважив певні закономірності.

Упродовж перших секунд експедиції міль-дослідниця зависала під важкою чеською люстрою. Вона ніби сканувала простір навколо себе. Потім міль вирушала у подорож. Її траєкторія спочатку нагадувала зірку. «Це — точка рівноваги потоків. Нуль. Роза вітрів», — здогадався Валерик. Від нульового пункту він розпочав складати карти протягів. Побаражувавши під люстрою, міль робила різкий пірует і колом облітала диван. На карті, відповідно, з'явився потужний кімнатний пасат, залежний від кватирки і парової батареї. Потім міль накреслювала подібну до вісімки фігуру перед фасадом серванта і вишуканою глісадою залітала під крісло. Сервантно-крісельна траєкторія виявила ще один маршрут протягів, який Валерик охрестив Малим Гольфстрімом. Цим маршрутом нагріте кімнатне повітря мандрувало до вентиляційного отвору у стінній шафі.