— Я звертався.

— Ну?

— Пані Дворська, ви вже вдруге ставите мені це невизначене питання.

— Можна просто Валентина.

— А я просто Валера.

— Дуже приємно.

Дворська посміхнулася. Видно було, що вона не проти пограти у гру, запропоновану Мітеликом. Десь в астралі зі скрипом і лясканням прочинялася чергова брама звичайних людських бажань. Валерій Петрович відчув ці початки прочиненості й обрав наступальну тактику.

— Валентино, ми могли б обговорити формати майбутнього співробітництва не тут. Напроти школи я бачив кав'ярню з літнім майданчиком.

Дворська заперечно похитала головою.

— Там постійно сидять наші шкільні сучки.

— Пліткують?

— А що їм ще робити? У них язики заточені на цю справу. 3 дитинства.

— Біда…

— Отож-бо.

— Тоді запрошую вас до ресторану.

— Невже? — Дворська розсміялася. — Ще не вечір, Валеро. Мені ще зошити перевіряти…

— Я не обмежений у часі.

— А ваша законна дружина, Валеро, завжди пробачає вам таку необмеженість? — Дворська хитро подивилася на його обручку.

— Я майже розлучений.

— Ви отак усім жінкам повідомляєте про «майже»? Може, варто почепити на груди табличку: «Майже вільний Валєра»?

— Ні, не всім я повідомляю, лише чарівним допитливим білявкам, які нахабно розпитують про мою дружину.

— «Чарівним білявкам»… «Нахабно розпитують»… Як ви швидко переходите на банальності, Валєрочко. На дешеві банальності… Мені вже не вісімнадцять.

— Мені теж.

— Боже, — зітхнула Дворська, — як усе запущено! Чоловіки в цій країні вироджуються. Скоро не буде навіть з ким підтримувати світську розмову.

— Sorry. Я щось не так сказав?

— Ти все не так сказав.

— Все?

— Все.

— Я радий, що ми вже на «ти».

— Рано радуєшся.

— А як щодо спогадів про великого археолога?

— Про кого? Про великого археолога? Ну, звісно… Так ми ж з тобою ніби вже домовилися. Валеро, ти обіцяв дамі ресторан. Обіцяв? Обіцяв. Так давай. Веди. Вези! — Дворська рішуче підвелася. Вона відкрила двері й покликала: — Дівчата, де ви там? Швидше йдіть домивати!

За годину старший консультант і вчителька пили «Старий Таллінн» серед кущів і дерев заміського ресторану. Тісна дерев'яна альтанка і міцний лікер сприяли грі. Дворська притискалася до Мітелика і дражнила його несподіваними вульгарними вибриками.

— Ти єщьо такой маладой, Валєрка, — казала вона, — ти ще не відчуваєш, як швидко усе навколо змінюється. Все змінюється, все… Ще кілька років тому Адамчук був ледь не науковим богом, а тепер якісь там срані спогади про нього — лише привід для того, щоби перепихнутися з класним мальчіком. Ти ж у мене класний мальчік, нє?

— Ясний чмок. Я цілий мачо.

— Ти? Мачо? — Дворська засміялася. — Як кажуть мої шмаркачки з десятого «А»: я пруся з тебе, Валєрко! Козлячо ти і щенячо. Але ти тільки не впадай у нерви — я з тобою ще попрацюю. Будеш мужиком.

— Маєш педагогічний талант? Але я вже доросленький мачо.

— На тебе мого таланту ще вистачить, не сци… До речі, ти, чмока, не спи там, склянки сохнуть.

Мітелик наповнив склянки в'язкою рідиною. Коли вчителька вчергове «підняла градуси», він обережно спитав:

— А що то була за дівка, яка розпитувала тебе про Адамчука?

— Про неї ми не говоримо. Добре? — Дворська примружила потемнілі очі. — Ми домовилися: говоримо тільки про великого археолога.

— А він все ж таки був великим?

— Поряд із нікчемами не важко бути великим. Поряд з нашими нікчемами він був цілим велетнем.

— Навіть так?

— Навіть так.

— Ти, я бачу, його не любила.

— Любила, не любила… До одного місця усі ці любові… Його, до речі, і без мене було кому любити. Великий археолог перелюбив півфакультету.

— Валю, ти гоніш.

— Що? Я гоню? Пхе! Розпитай секретуток в нашому славному навчальному закладі. Вони тобі порозказують. Мексиканські серіали. Триста тридцять три серії. Там багато таких козлів… Тобто великих археологів нах…

Дворська одним духом хильнула ледь не півскланки лікеру. Її вже гребло. Мітелик почав міркувати, що він тепер робитиме з п'яною в дупель вчителькою історії. Везти її на квартиру і знайомити з Індиго здалося йому недоречним. Навіть неможливим.