— Ти тепер про себе повинен думати, — сказала Діана і торкнулася плеча білявки. Та обернулася, і старший консультант впізнав у ній «ляльку» зі свого сну про школу X.

Машина рушила. Погані дівчата мовчали. Мітелик зрозумів, що від нього чогось чекають. Він прокашлявся і запитав:

— Що я маю робити?

— Оце вже справжня розмова! — посмішка Діани стала глянцевою. — Нам від тебе небагато треба. Ти знайомиш мене з Вигнанцем і йдеш після того на всі чотири боки. Але подалі звідси, бо якщо тебе впіймають…

— А якщо дійсно впіймають?

— Тоді тобі пісєц.

— А ви не боїтеся відпускати свідка?

— Який ти там свідок…

— Свідок.

— Я тебе не розумію… — звузила очі Діана. — Що ти нам пропонуєш? Вбити тебе?

— Не треба.

— Тоді відповідай на моє питання.

— Я не знаю ніякого Вигнанця.

— Я мала на увазі того, хто найняв Одноокого.

— Одного разу він сказав мені, що його найняв якийсь «Дім Правди».

— Правильно. Це переклад колишнього титулу його хазяїна.

— Але я його ніколи не бачив. Він мені про нього нічого ніколи не казав.

— Він каже правду, — підтвердила білявка.

— Одноокий мав залишити для тебе схему контакту.

— Я не знаю, що…

— Записка. На вокзалі, у камері схову, — сказала білявка. — Я лише не можу побачити номера камери…

— Зараз він нам скаже номер, — запевнила її Діана. — Який там номер, котику?

Вона різко натиснула ліктем на його ребра. Від болю Мітеликові перехопило дихання. Він не став ризикувати і прохрипів номер.

— Він не бреше, — з безпристрасністю поліграфа підтвердила білявка.

— От і добре, — сказала Діана. — А тепер ми поїдемо в одне приємне місце і ти там відпочинеш.

— Куди? На кладовище?

— Поки що не туди, — обнадіяла Мітелика амазонка.

Аратара відчула смерть Одноокого, коли зупинений нею джип під'їжджав до повороту на Білу Церкву. Вона контролювала шофера і хазяїна джипа, яким сподобалася самотня блядюжка, що мандрувала узбіччям автобану. Хазяїн невдовзі впав у молитовний настрій, а шофер так уважно вдивлявся в набігаючу смугу асфальту, що зовсім забув про нову пасажирку. Привид Одноокого з'явився у салоні джипа і всівся біля шофера. Аратара бачила його — сірого, із розсіченою головою і відірваним до легень боком.

Дивлячись на привида, вона побачила усе, що сталося. Ніби хтось вмонтував DVD-плеєр між півкулями її мозку. Вона бачила, як водій самоскида, ледь очунявши від гіпнозу, вдарив Яру схованою під кріслом сокирою. Як Одноокий вбив його, поціливши у шию «нікером». Як намагався утримувати кермо, попри біль у розсіченій голові. Як ставала інтенсивнішою кровотеча і як тремтіла на червоній ділянці стрілка паливного індикатора. Як у вечірньому небі з'явилися гелікоптери мисливців. Як після кількох кілометрів безнадійних змагань з колесами бхайї-долі, найманець Дому Правди розігнав самоскид і різким рухом керма спрямував його в придорожній стовп… Поки Аратара здригалася від побаченого, привид щез. Разом із ним розсмоктався «плеєр» у її голові.

Джип довіз її до Контрактової площі. Там вона зайшла до просторої червоно-золотої кав'ярні й довго плакала, оточивши себе невидимістю. А потім голос Каменя змусив її подивитися на світ іншими очима. Вона ніби вийшла з темряви на освітлене сонцем поле. Голос сказав Аратарі, що вона вже не мусить іти шляхами звичайних людей — шляхами щоденних потреб. Що вона тепер має право змінювати напрямки і розрізнення світу за власним бажанням, вливати Силу у всі потрібні їй отвори оточуючого безсилля. І вона спробувала повести себе зі світом, як з порожньою пляшкою, з якої вийнято корок і котра не опирається наповненню. Вона побачила думки самотнього відвідувача кав'ярні, що збирався йти додому і — відводячи від себе ближні й дальні погляди — рушила за ним. Той не помітив, як Аратара сіла до його автівки, не зауважив, що вона увійшла до його квартири і присіла на диван у його вітальні. Натомість її помітив пес господаря квартири — доглянутий трирічний далматинець. Він спочатку підібгав хвіст, але жриця безслівно сказала йому: «Не бійся, наші предки разом пили воду з ріки життя». Він здивувався, повірив і підійшов до неї. Аратара зазирнула псові в очі, й звідти до неї вийшли великі знання і великі таємниці собачого Роду.

Вийшла пам'ять про безнадійні голодні зими темних тисячоліть, про блукання вовків крижаними пустелями, про Праматір людей Вайю, яка одної ночі під зорями Оріона назвала Праматір Псів своєю сестрою, і про іншу Праматір — Мару, яка покликала вовкопсів із сестринського племені йти на захід Сонця за своїм народом. У родовій пам'яті далматинця вона побачила вітрові перевали, на яких замерзали мандрівники — люди і вовкопси, побачила неозорі холодні степи, де лилася кров псів, людей, вовків, шамараїв, мартихорів і хижаків, назви котрих давно постиралися з людської пам'яті.

Господар квартири, проходячи вітальнею, здивувався тому, що його пес сидить, немов зачарований, біля порожнього дивана, але це здивування було миттєвим. Його заступило непереборне бажання заснути. Господар повернувся до спальні, швидко переодягнувся у простору піжаму і пірнув у дивні сновидіння, у котрих довговолосі засмаглі люди і страшні пси переслідували червоних биків з рогами, вигнутими на штиб ліри.

Аратара наказала псові стерегти її спокій і теж заснула, підклавши під голову наплічник. У його надрах, у шкіряному мішечку, жив своїм несплячим і загадковим життям Камінь Бау. Милосердна Богиня звільнила її тої ночі від сновидінь.