— По-перше, я не казав про «вищі рівні», — голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. — Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», — подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

— А ти тоді запустив свою ЯС-2А? — несподівано для себе самого спитав Мітелик.

— Що?

— Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

— Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

— Та якось згадував нашу бригаду…

— Ми не були бригадою.

— Тоді просто так не називали.

— Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

— Так.

— Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

— Я такого не казав.

— Казав. «Я не підписуюсь!» — передражнив Яра.

— Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

— А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

— А я не «профак», я «шльоцик», так?

— Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

— А-а… Все ж таки «завдання»…

— Ну, хочеш, — Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. — Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.

— Хєрово ти мої сівішки читав, брате, — син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і обняв старшого консультанта.

— Все буде добре, Міта-брате, — сказав він.

Мітелик не бачив Яриного обличчя, але йому здалося, що воно не посміхається, що єдине око таке ж холодне і конспіративне, як і вічність тому.

Удруге Яра зупинив джип у Карпатах, за кількасот метрів від крайньої хати гірського села. Високі кущі й насип не дозволяли побачити джип з дороги. Вже сутеніло, і тінь видовженої гори надійно сховала коробку «лендкрузера» від сонячних променів. Яра вийняв стільничку, подивився на монітор.

— Тут МТС не тягне. А в тебе теж МТС, — констатував він. Потім спитав Мітелика: — Зголоднів? — і сам відповів: — Зголоднів, авжеж, зголоднів наш Міта-брат. А на цей випадок у добрезного братана Яри заникано сухпайок. Поживний і смачний.

Він видобув з-за Мітеликового сидіння пластиковий пакет. У пакеті знайшлося кілька великих бутербродів, загорнутих у прозору плівку, шмат сирокопченої ковбаси і плитка чорного шоколаду. За іншим сидінням Мітелик виявив дволітрову пляшку з тоніком. Компаньйони швидко відновили сили. Після вечері Яра заплющив очі. Здавалося, він заснув.

— На кого чекаємо? — спитав Валерій Петрович.

— Темнота — друг молодёжи.

— Істинно, брате. Але от питання: що ота молодьож забула в цій дірі? До речі, Джеймс Бонд відмовився від костюмів Brioni.

— Джеймс Бонд — кончений, — Яра розплющив очі й почепив на носа темні окуляри. — Перш ніж щось далі робити, ми повинні з'ясувати, знайшли ті уроди реліквію чи ні.

— І ось тут ми це маємо з'ясувати?

— Так. Саме тут.

— У цих горах?

— У цих довбаних горах. Кажу ж тобі людською мовою.

— І хто ж нам тут, брате, надасть таку інформацію?

— Ти ж сам мені розповідав, що столичні клоуни ходять до дідів-провидців. Я от теж іноді ходжу.

— Здурів?

— А я завжди був дурним. Був би мудрим, мав би два ока. Як от ти, брате, маєш. Як мав Боб, царство йому небесне. Яра розтягнув губи в робленій посмішці. — А кто не курит и не пьёт, тот здоровеньким помрёт. Да?