Шрифт:
Андрій одступив від стіни, намагався заспокоїтись. Треба щось вирішити.
Він освітив овальне приміщення, в яке потрапив. Воно було висічене в суцільній скелі. Трохи далі від прозорої стіни вниз ішов темний тунель п’яти метрів в діаметрі. Андрій підійшов до нього, зупинився і задумався.
Може, піти вниз? Тут стояти безнадійно. Очевидно, розгадка таємниці внизу. Можливо, там є живі істоти. Тоді все з’ясується!
Андрій рішуче ступив на похилену площину. Обережно пройшов кілька кроків, освітлюючи шлях прожектором. Гладенькі стіни тунелю переливалися малиновими відтінками, по них повзли ледве помітні темно-фіолетові лінії. Знову рівна площина. А спереду бездонна прірва. В ній густа імла. Як спуститись туди?
Раптом над головою Андрія щось блиснуло. Невидимі обійми схопили його, оточили сферичними стінами. Космонавт рвонувся. Даремно. Дивна сфера колихнулася, попливла вниз, у таємничу прірву.
«Невже кінець?» — промайнула болісна думка,
Сфера прискорювала стрімке падіння. А спереду загоралося серед суцільної імли, ясніло казкове рожезе сяйво…
ЧЕКАННЯ
— Андрію, ми викликаємо тебе… Андрію, ти чуєш?
В сотий раз повторювала ці слова Шура. Савенко не відповідав.
Давно вже Огнєв склав всюдихід, вдвох з Шурою вони перевезли частину запасів на ракету, а їхній товариш не з’являвся.
Дівчина кілька разів поривалася йти на пошуки. Вона благально дивилася на командира, умовляла його. Та Огнєв був невблаганний.
— Не можна, Шуро. Зрозумій же. Ти заблукаєш. Ми ще зачекаємо. Може, він за лінією обрію… тому й не долинають радіохвилі…
— Ви заспокоюєте мене, капітане!
— І себе, дівчинко… Тримайтесь. Ще попереду багато незгод.
Шура знову схилялася над пультом передавача, печально, вперто повторювала через кожні п’ять хвилин:
— Андрію! Ми викликаємо тебе. Андрію, чи чуєш ти нас?
В ЇЇ голосі звучали біль, надія і ще щось… Огнєв довго прислухався до інтонацій дівочого голосу, знову й знову ловив себе на думці: чому його так цікавить це «щось»? Що ж воно таке, невидиме, але реальне, що непоборно струмить з душі дівчини? Він згадав прощання в кораблі перед катастрофічним гальмуванням. Він тоді відкрив Шурі свою таємницю… Сказав… або майже сказав, що любить її… Вона перебила, не захотіла слухати! Чому?
Може, не слід було випускати йому з глибин душі таємне почуття? Навіть перед лицем смерті? Понести його в небуття разом з чистою пам’яттю дружини і двох любих синів! Справді, занадто велика різниця… Відлюдкуватий, сивий космонавт, напоєний гіркотою життя, і сповнена пристрасті, пошуків і сумнівів двадцятилітня дівчина. Ні, не треба було тих слів… Як він не міг догадатися, що іншому звучатимуть ніжні слова, іншому буде дарований неповторний погляд… і почуття… Ось, воно чується в кожному слові Шури, в кожному її зітханні:
— Андрійку, чи чуєш ти нас? Андрійку, ми викликаємо тебе…
Значить, Андрій… Безумовно, він… Що ж, тим краще. Може, так і треба…
Шура підвелася з-за пульта, тінню наблизилася до ілюмінатора ракети. Довго мовчазно дивилася на зоряний небосхил, що повільно схилявся до обрію. Профіль її в променях Сатурна здавався мертвим. Командир здригнувся, ступив крок до неї.
— Шуро…
— Я слухаю, капітане…
Він поклав долоні на її худенькі плечі, повернув обличчям до себе.
— Що з вами?.. Ви зовсім інша… ніж звичайно?..
Дивлячись на командира темними заглибинами очей, ніби десь з іншого світу, вона, задихаючись, сказала:
— Мені важко, капітане… Страшно… Я не знаю, що це таке? Дійсність?.. Кошмар? Пробачте… Я не знаю, що зі мною… Цей Сатурн, як жахливий фантом… Ці скелі навколо, тіні… і тиша… Як в небутті… Безмовність, смерть… Для чого? Чому? Де люди, життя, рух? Чому ми тут? І навіть його нема!..
— Кого, Шуро?
Дівчина схилила голову, ледве чутно прошепотіла:
— Андрія…
— Ви… любите його?..
— Так… Люблю… І він пішов. Його нема… І я боюсь збожеволіти… серед цієї тиші… Ви були недавно там, біля корабля… Я сиділа сама, біля пульта… і я не могла зрозуміти, чи існує світ… О капітане! Не гнівайтесь на мене… Я не боюсь. Я просто не знаю, що зі мною діється. Я не боюся смерті, я не боюся труднощів. Я йшла назустріч цьому, але тільки хай буде не так… не так. Хай буде стремління, рух, боротьба!..
Огнєв легенько струснув дівчину і, дивлячись прямо в очі, повільно, строго сказав: