— Що ж ви пропонуєте? — почулося запитання. Присутні повернулися до того, хто питав. Це був представник уряду.

— Є два проекти, — відповів Голова Комітету. — Один з них — спроба знищити астероїд ракетами з водневими зарядами на безпечній відстані від Землі. Другий проект — відправка марсіанської ракети з пілотом, який зміг би закласти на астероїді водневі заряди і знищити його. Перший проект — не дає гарантій. Є можливість помилки. А найменша помилка потягне за собою розходження в тисячах кілометрів…

— А другий проект?

— Другий… залежить від пілота ракети…

Академік поглянув на мене. Я зрозумів його. Мені навіть дивно було, що хтось може сумніватися. Раз потрібно — значить, я лечу…

Вирішено було готувати обидва проекти. На всякий випадок. В мою ракету завантажили п’ять водневих зарядів і вібратори для буріння астероїда. Головний електронний центр зробив обчислення нової орбіти. На підготовку пішло вісім днів. До зустрічі з астероїдом залишався двадцять один день.

Я вилетів 18 серпня, за два дні до проектного старту на Марс. Не було свята, урочистих промов. Земля тривожилася, сподівалася, ждала.

Ракета впевнено стартувала, вийшла в розріджені шари атмосфери, лягла на орбіту. Десь далеко внизу, мов сердиті джмелі, гули двигуни, розганяли корабель до його нормальної крейсерської швидкості в п’ятсот кілометрів на секунду. Куля Землі зменшувалася, мене охопила темно-фіолетова безодня. Вона здивовано дивилася на ракетку мільярдами розмаїтих очей-зірок. Я лежав у кріслі пілота, притиснутий силою перевантаження. Дивився в перископ. І дивувався. Навколишній Космос здавався звичним, близьким і рідним. Чому? Звідки таке почуття?

Я згадав дискусії, які велися вченими і не вченими в передкосмічну еру. Дехто запевняв, що людина не витримає міжпланетного польоту. Що вона збожеволіє в незнайомих умовах. Що вона ніколи не пристосується до умов, не схожих на земні. Що нам ніколи не судилося зустрітися з розумними істотами інших планет…

Які дурниці. Ось я лечу вперше серед порожняви Космосу і всім єством відчуваю, що я дитя Всесвіту, а не лише однієї планети. Я торжествую, радію цій думці, як радіє дитина, що вперше відкриває для себе світ поза колискою, поза хатою батьків. Я невелика іскра Розуму, але вона таїть в собі безконечні можливості… І та іскра стане господарем Безконечності. Тільки так! Тільки так…

Я відкриваю засліплені забобонами віків очі, бачу обриси нової домівки. Вона безмежно простора і прекрасна. Вона — моя спадщина, і я її господар. Звільнений Розум переборює інерцію звички, косності і егоїзму. Він лине вперед і вперед, руйнуючи один за одним кордони таємниць, і з подивом та гордістю бачить, що всі вони легко вміщуються в його неосяжному лоні. Воістину прекрасна доля твоя, людино! Ти бездонна чаша пізнання, що вічно буде черпати іскристе вино мудрості з океану Безконечності…

Кілька годин я летів з вимкнутими двигунами. Невагомість — нечуване блаженство свободи. Я впивався ним, вбирав його в душу, в свідомість, в нерви. Хтось говорив, що невагомість — протиприродне відчуття, стан, ворожий людині! Дурниці! Цей стан — мета. Це — велика свобода від тяжіння, від кайданів інертної маси. Недарма нам в дитинстві сниться політ в просторі. Політ без крил, за одним лише бажанням Розуму. Закладена в наше єство глибинна, нерозкрита суть природи тривожить нас, кличе до сонця, в світ, де нема ваги, де розум відчуває свою спорідненість з Всесвітом…

Стрілка хронометра, сигнали приладів на пульті сповістили мені: пора гальмувати! Знову загули двигуни, тепер вже сповільнюючи політ ракети…

Локатори знайшли в просторі мініатюрну планетку. На екранах з’явилася світла цятка. Пройшовши крізь електронний інвертор, зображення збільшилось, набуло чіткіших обрисів. Запрацювала портативна лічильна машина, узгоджуючи теоретичні розрахунки кривої польоту з даними приладів Відхилення не було. Незабаром ракета наблизилася до небесного каменя, тихенько приліпилася до скелястої поверхні.

Я кілька хвилин лежав у кріслі, заплющивши очі. Слухав плин крові в своєму тілі, схвильований ритм свідомості. Чи був я задоволений, щасливий тим, що перший з людей Землі так далеко вирвався в Космос, відчув недосяжне для безлічі минулих поколінь?

Ні! Це була гордість за велику дорогу людства, тривога Розуму, що заглянув у прірву таємниці. І ще одне… турбота… Звичайна людська турбота про долю тих, хто на Землі з острахом чекає падіння астероїда.

Я отямився. Перевірив сигнали всіх вузлів корабля Апарати працювали нормально. Ввімкнув передавач. Через півхвилини почулися позивні — відповідь радіостанції Комітету Космонавтики. Я з насолодою слухав голос Любавіна: