— Зачекайте… Побачимо, що буде далі…

Голоси замовкли. Наступила мертва тиша. Схема системи зникла. Я знову опинився в безмежному просторі, оточений мерехтливим сяйвом мільярдів зірок.

Десь з пітьми з’явився уламок скелі, наблизився, освітлений яскравим промінням Сонця. На ньому я побачив обриси знайомих предметів. Звідки? Чому?

І раптом я збагнув, зрозумів…

Це ж той астероїд, який я знищив, на якому знайшов апарат і двох чужинців. Ось видно скелі, літаючий корабель біля них, дві сріблисті постаті Вони ще не мертві… Вони ворушаться…

Стрімко збільшилася одна з постатей. Я побачив голову космонавта в скафандрі, великі пронизливі очі за прозорим покриттям. Вони дивилися прямо в душу мені. Вони говорили…

Так, так. Я не перебільшую. Погляд чужинця був поглядом розуму. Він збуджував у мені невідомі глибини, колихав їх невідомою силою, створював вихор образів і уявлень.

Це не були незнайомі образи, таємничі поєднання чужого розуму.

Це були зрозумілі утвори моєї психіки.

Я чув, я думав, я бачив.

Пізніше я дізнався, що те ж саме пережили всі учасники дивної ілюзії, всі вчені, що були присутні в залі експерименту. Але тоді мені здавалося, що навколо не існує нічого й нікого. Тільки астероїд в зоряній безконечності і скорбне обличчя чужого космонавта.

Я чув чи, може, уявляв дивний голос. Він говорив, він звертався до всього світу:

— Я — іскра Розуму серед безмежності, звертаюся до всіх.

До планет. До далеких зірок, що сяють вдалині.

До життєдайного кола Зірки-матері. [1]

До Безконечності, яка дише нечутно, тримаючи в лоні своєму мільярди нових іскор Життя.

Я звертаюся до тих, які прийдуть за нами, щоб пізнати світ і залишити в ньому полум’я свого Розуму, промінь своїх ідей.

Нас двоє на скелі, що лине в просторі. Мій товариш мертвий. Незабаром я теж піду слідом за ним.

Ми народилися і жили на планеті Та-іна, четвертій від Зірки-матері. Та-іна — це значить древньою мовою «Велика Богиня». Тепер її нема. Тільки безліч уламків мчить у просторі. То залишки від неї.

На одному з них сиджу я. І поруч мій мертвий товариш.

Я теж приречений. Але я спокійний.

Навколо Зірки-матері лине супутник Та-іни. Він став четвертою планетою. Він несе на собі залишки життя Та-іни — нашу надію. Що станеться з моїми братами — не знаю. Чи знайдуть вони ясний шлях, чи виросте з останнього зерна нова, могутня цивілізація?

Мій погляд не проникає в майбутнє.

Та я бачу грядущу історію Космосу. Вона невпинна.

Я сиджу на холодному камені. Думаю.

Я звертаюся до Розуму, який ще не виник. До Розуму, який об’єднує Вічність.

Я не знаю, хто сприйме в свою душу мої думки. Але я і ти, хто слухає мене — брати. Ми — струмки з одного джерела. Ми течемо в один Океан істини.

Отже, ти зрозумієш мене, далекий брате.

Отже, слухай…

Слухай про останні дні історії планети Та-іни. Моєї планети Мабуть, ти будеш жити в цій же системі, в системі Зірки-матері. Ти будеш її дитям, породженням її щедрого проміння, її вогняного лона.

Ось чому я знаю, що ти будеш близьким, рідним і зрозумілим…

Голос замовк.

Якусь мить панувала тиша. Погляд космонавта сягав у безмежжя, ніби намагався побачити того, з ким він бажав обмінятися думкою. Потім чужинець знову кинув нас в лавину образів і думок. Почалася вражаюча калейдоскопічна розповідь — історія планети Та-іни, неймовірна за своїми масштабами. Я розповідаю її вам так, як вона склалася в моїй уяві. Звичайно, це не точний переказ. Адже я більшість думок чужинця перевів через власну психіку, через призму земного сприйняття.

Майже все різнило їх від нас. Вони жили на планеті, в кілька разів більшій від Землі, серед воднево-метанової атмосфери Вони купалися в углеводневих морях, розмножувалися за іншим принципом, ніж ми, володіли даром антитяжіння, спілкувалися не тільки акустичним способом, але й передавали думку на відстань.

Але вони любили, боролися, ненавиділи, помилялися, вони кидали в рабство братів своїх і боролися за свободу, вони шукали шляхів до істини і вмирали на тій безконечній дорозі.

Саме тому їхня розповідь буде зрозумілою нам…

Небесний диск опускався на планету.

Велетенські тварини з люттю і подивом дивилися на нього. Деякі з них з острахом втікали геть, ламаючи товстими ногами густі зарості високих дерев, деякі ховалися в теплі зеленкуваті води. І лише хижі літаючі дракони з криком витали навколо небесного диска, намагалися вкусити його плоскими зубатими щелепами. І як тільки вони потрапляли в потік прозорого блакитного струменя, що оточував дивний утвір, як невідома сила кидала їх вниз, ламаючи крила, спалюючи лускату шкіру. А легіони інших потвор ще з більшим завзяттям нападали на гостя з-за хмар…