Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.

Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.

Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Гретою. Він пробував примиритися з нею.

«Ми бідні з тобою, Грето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого бога, ніж ми».

«Неправда, — відказала якось кволо й невпевнено, — ми з панею Дорогою Лоренцовичевою одному богові молимося...»

«Що у вас спільного може бути з панею Дорогою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Грето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку...»

«Пані Дорота все знає... — сказала Грета, зречено глянувши на нього. — Завтра, Юрку, я тобі все скажу».

Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Грети між ними не було.

Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.

— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, — засміявся Шимонович.

— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.

— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.

Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.

На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали гудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль; криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:

— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!

Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою малжону Грету.

Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Грета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть все те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.

Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.

Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.

Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми...

Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?

Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:

— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!

Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.

— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібно списаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног острупіли єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа...»

— Це правда, свята правда... — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі...